Апеляційний суд Черкаської області
Інформаційний бюлетень.
Черкаси
2012
Зміст:
1. Практика застосування судами при розгляді справ окремих норм
законодавства, викладена в інформаційних листах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 27 вересня 2012 року.
1.1.Практика застосування судами при розгляді справ окремих норм законодавства
про власність та спадкування.
1.2. Практика застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин.
1.3. Практика застосування судами при розгляді справ окремих норм трудового права.
1.4. Практика застосування судами законодавства при вирішенні спорів із зобов’язань, що виникають із договорів та інших правочинів.
1.5. Практика застосування судами при розгляді справ окремих норм матеріального права.
1.6. Практика застосування судами при розгляді справ окремих норм земельного права.
1.7. Про деякі питання практики застосування Закону України «Про судовий збір»
1.8. Апеляційне оскарження ухвал суду про видачу/відмову у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду та їх розгляд.
2. Практика розгляду кримінальних справ та справ про адміністративні
правопорушення, пов’язаних з корупцією.
3. Інститут слідчого судді за новим Кримінально – процесуальним кодексом України.
4. Виконання положень міжнародних договорів України про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах.
1. Практика застосування судами при розгляді справ окремих норм законодавства,
викладена в інформаційних листах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду
цивільних та кримінальних справ від 27 вересня 2012 року.
1.1. Практика застосування судами при розгляді справ окремих норм законодавства про власність та спадкування.
Верховним Судом України за наслідками розгляду заяв про перегляд судових рішень з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах прийнято ряд постанов у справах про власність і спадкування та сформульовано обов’язкові для всіх судів України правові позиції.
1. Відповідно до статті 2 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (вересень 2008 року), державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень – офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.
Згідно зі статтею 3 зазначеного Закону право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою.
Отже, право власності на збудоване до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» нерухоме майно набувається в порядку, який існував на час його спорудження, а не виникає у зв’язку із здійсненням державної реєстрації права власності на нього в порядку, передбаченому цим законом, яка є лише офіційним визнанням державою такого прав, а не підставою його виникнення (постанова від 13 червня 2012 р. № 6-54 цс 12).
2. Частиною другою статті 215 ЦК України передбачено, якщо недійсність правочину встановлена законом, то він є нікчемним і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Відповідно до статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Оскільки суперечності між датами, зазначеними як дата складення заповіту (4 квітня) та дата його посвідчення нотаріусом (3 квітня), судом були усунуті на підставі оцінки наданих доказів та встановлено, що заповіт було складено та посвідчено саме 3 квітня 2009 року, тому відсутність у заповідача паспорта громадянина України не може бути підставою для визнання заповіту недійсним, оскільки в даному випадку відповідно до статті 43 Закону України «Про нотаріат» та пункту 10 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України визначальним для нотаріуса було саме встановлення особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії (постанова від 26 грудня 2011 р. № 6-73 цс 11).
3. Згідно зі статтею 1261 ЦК України до спадкоємців першої черги відносяться діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки спадкодавця.
Отже, видавши свідоцтво про право на спадщину за законом лише на дружину покійного, яка прийняла спадкове майно і в подальшому його продала, нотаріус порушив вимоги статті 1261 ЦК України та права неповнолітньої дочки померлого, яка відповідно до частини четвертої статті 1268 ЦК України вважається такою, що прийняла спадщину у встановлений законом строк.
У разі продажу (відчуження іншим способом) спадкового майна особою, на користь якої було видано свідоцтво про право на спадщину, як спосіб захисту інтересів малолітніх або неповнолітніх спадкоємців судом може бути застосовано передання їм частки в натурі шляхом перерозподілу майна, що збереглося, або сплати грошової компенсації (стаття 1280 ЦК України).
Відповідно до статті 1301 ЦК України, якщо свідоцтво про право на спадщину на частку неповнолітнього спадкоємця було видано іншим особам (іншим спадкоємцям), то судовий захист їх прав може здійснюватися шляхом визнання таких свідоцтв про право на спадщину частково (або повністю) недійсними та визнання за ними права на відповідну частину спадкового майна.
Згідно з положенням статті 1280 ЦК України перерозподілу підлягає лише спадкове майно. Тому у справах про перерозподіл спадкового майна суд повинен чітко встановити обсяг спадкової маси, чітко визначити майно, яке до неї входить (постанова від 6 червня 2012 р. № 6-32 цс 12).
4. Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Згідно із частиною першою статті 22 ЗК України 1990 року право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.
Документи, що посвідчують право на земельну ділянку, визначені статтею 23 ЗК України 1990 року. Проте дію цієї статті зупинено відносно власників земельних ділянок, визначених Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15-92 «Про приватизацію земельних ділянок». Пунктом 3 вказаного Декрету встановлено, що право приватної власності громадян на земельні ділянки, передані їм для цілей, передбачених статтею 1 цього Декрету, а саме: ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва, посвідчується відповідною Радою народних депутатів, про що робиться запис у земельно-кадастрових документах, з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю.
Отже, пунктом 3 названого Декрету визначено порядок посвідчення права приватної власності громадян на земельні ділянки та документи, що посвідчують право на земельну ділянку. Таким документом може бути відповідний запис у земельно-кадастрових документах.
Згідно з пунктом 7 Перехідних положень ЗК України 2001 року громадяни, що одержали у власність земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.
Крім того, аналіз статті 120 ЗК України 2001 року з точки зору її дії в часі дає підстави для висновку про те, що на момент укладення договору дарування жилого будинку (жовтень 2007 року) чинною була редакція, відповідно до якої, якщо договором про відчуження жилого будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності лише на ту частину земельної ділянки, яка зайнята жилим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.
Проте суди помилково застосували до спірних правовідносин статтю 120 ЗК України у редакції Закону України від 5 листопада 2009 року № 1702-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку набуття прав на землю», чинній з 10 грудня 2009 року, без урахування її дії в часі та відмовили в задоволенні позовних вимог, у тому числі про визнання права власності на дві земельні ділянки: площею S-1 та площею S-2, не врахувавши наявність рішення сільської ради від 18 січня 1994 року про передачу у приватну власність вказаних земельних ділянок та запису в земельно-кадастрових документах; а також не врахували того, що виникнення права власності на спірну земельну ділянку площею S-2 не пов’язане з переходом права власності на будинок, оскільки зазначений будинок не знаходиться на цій ділянці, та що до вказаних правовідносин не застосовуються положення ЗК України про перехід права на земельну ділянку в разі набуття права на жилий будинок, будівлю або споруду та статті 377 ЦК України, у зв’язку із чим були позбавлені можливості з’ясувати характер спірних правовідносин щодо визнання права власності на земельну ділянку площею S-2 (постанова від 30 травня 2012 р. № 6-31 цс 12).
5. Відповідно до пунктів 1, 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України цей кодекс застосовується до цивільних правовідносин, що виникли після набрання ним чинності, тобто після 1 січня 2004 року.
Статтею 12 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин (спірний будинок збудовано у період з 1988 року до 1995 року, а 29 березня 1995 року видано свідоцтво про право власності на житловий будинок), визначено, що у приватній власності громадян можуть перебувати жилі будинки, збудовані на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці або придбані на законних підставах.
За змістом статті 17 ЗК України та статті 14 Закону України «Про власність» земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину в приватну власність, а тому участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, передбачених законом.
Таким чином, будівництво будинку на земельній ділянці, яка забудовнику не відводилась, не дає підстав для визнання за ним права власності на вже збудований будинок (постанова від 16 травня 2012 р. № 6-42 цс 12).
6. Відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього.
Пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України передбачено, що у разі придбання майна за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Отже, захист права особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України(постанова від 30 січня 2012 р. № 6-61 цс 11).
(Інформаційний лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду
цивільних та кримінальних справ від 27.09.2012 року «Про практику застосування судами при розгляді справ окремих норм законодавства про власність та спадкування»)
1.2. Практика застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин.
1. За положеннями частини першої статті 559 ЦК України припинення поруки в разі зміни основного зобов’язання без згоди поручителя, унаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, презюмується. У цьому разі звернення до суду з позовом про визнання договору поруки припиненим не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору.
Виходячи із загальних засад цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист у суді порушених або невизнаних прав, рівності процесуальних прав і обов’язків сторін (статті 3, 12-15, 20 ЦК України, статті 3-5, 11, 15, 31 ЦПК України) можна зробити висновок про те, що у разі невизнання кредитором права поручителя на припинення зобов’язання за договором поруки, передбаченого частиною першою статті 559 ЦК України, таке право підлягає захисту судом за позовом поручителя шляхом визнання його права на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України (про визнання договору поруки припиненим, про визнання поруки такою, що припинена).
Крім того, законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правовою захисту, не заборонений законом.
Отже, відповідно до частини першої статті 559 ЦК України до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього: збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає, зокрема, у разі встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення, розширення змісту основного зобов’язання щодо дострокового повернення кредиту та плати за користування ним, що є підставою для визнання договору поруки припиненим (постанови від 21 травня року 2012: № 6-69 цс 11, № 6-18 св 11, № 20 цс 11, № 88 цс 11)
2. Згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.
Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).
Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга статті 251 та частина друга статті 252 ЦК України).
З договору поруки вбачається, що в ньому не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова договору поруки (пункт 11) про його дію до повного виконання боржником своїх зобов’язань перед банком за кредитним договором не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.
Крім того, у кредитному договорі строк виконання основного зобов’язання чітко визначений – строк повного погашення кредиту є 20 серпня 2009 року (пункт 1.4).
За таких обставин у ПАТ КБ “ПриватБанк” виникло право пред’явити вимогу до поручителя про виконання порушеного зобов’язання боржника щодо повернення кредиту, починаючи з 20 серпня 2009 року, протягом наступних шести місяців. Таку вимогу до поручителя банк пред’явив лише 18 жовтня 2010 року, тобто вже після спливу встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку (постанови від 18 липня 2012 р. № 6-78 цс 12, від 21 травня 2012 р. № 6-48 цс 11, від 23 травня 2012 р. № 6-33 цс 12).
3. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.
Згідно з частиною другою статті 1054 та частиною другою статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів.
Згідно з частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.
Встановивши, що за кредитним договором, укладеним до 25 квітня 2015 року, позичальник з листопада 2008 року припинив внесення щомісячних платежів щодо повернення кредиту, а пред’явлена банком у лютому 2009 року вимога до позичальника про дострокове повернення частини позики останнім не виконана, та що банк пред’явив таку ж вимогу в березні 2009 року до двох поручителів, а у квітні 2009 року, тобто в межах встановленого законом шестимісячного строку, звернувся із зазначеним позовом до суду, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що порука поручителів не припинилася (постанова від 21 травня 2012 р. № 6-68 цс 12).
4. За положеннями частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.
До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо.
Таким чином, у зобов’язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань перед банком.
Отже, висновок суду про те, що частина перша статті 559 ЦК України не передбачає припинення поруки внаслідок збільшення розміру відповідальності поручителя, є помилковим (постанова від 18 червня 2012 р. № 6-73 цс 12).
5. Кредитним договором передбачена можливість зміни розміру відсоткової ставки. Проте кредитор зобов’язаний повідомити позичальника про намір підвищити процентну ставку не пізніше, ніж за десять днів до дати початку її застосування, а також запропонувати для укладення відповідну додаткову угоду. У разі якщо позичальник погодиться із зміненим розміром процентної ставки, він зобов’язаний протягом п’яти днів підписати запропоновану кредитором додаткову угоду про внесення змін до кредитного договору та повернути її до банку. У разі якщо позичальник не погодиться із запропонованим кредитором розміром процентів, позичальник зобов’язаний протягом п’яти днів повернути кредитору заборгованість з кредиту, сплатити нараховані проценти, пеню та можливі штрафні санкції в повному обсязі.
Установивши, що у зазначений строк позичальник не підписував додаткову угоду до кредитного договору стосовно збільшення процентної ставки, оскільки не був повідомлений про пропозицію кредитора, а здійснював поточні платежі згідно із передбаченим кредитним договором графіком за 12 % ставкою, вносячи в каси банку більші за розміром суми для дострокового погашення кредитної заборгованості. Копії квитанцій підтверджують той факт, що позичальник не міг знати про зміну процентної ставки, оскільки в них не зазначається відсоткова ставка.
Крім того, листування позичальника з банком свідчить про те, що позичальник повідомлень від банку про збільшення процентної ставки за новою відсотковою ставкою не отримував, тому положення частини другої статті 642 ЦК України не підлягає застосуванню, так як банк, змінюючи в односторонньому порядку процентну ставку, не повідомив про це позичальника, що призвело до порушень пункту 2.6 кредитного договору та частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (постанова від 4 липня 2012 р. № 6-58 цс 12).
6. Згідно з частиною першою статті 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Судом установлено, що рішення про збільшення розміру процентів прийнято банком 5 січня 2009 року, тобто до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку», відповідно до якого встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку.
Відповідно до абзацу 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про захист прав споживачів» про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни.
Судом також встановлено, що датою зміни розміру процентів за кредитним договором банком визначено 1 лютого 2009 року, про таку зміну банк повідомив позивачку рекомендованим листом ще на початку січня 2009 р., тобто до дати зміни розміру процентів.
Таким чином, встановивши, що банк прийняв рішення про збільшення розміру процентів за кредитним договором відповідно до умов договору й до набрання чинності Законом, яким встановлено заборону збільшення банком розміру процентів в односторонньому порядку, та про це повідомив позивачку в передбачений Законом України «Про захист прав споживачів» строк, тому порушень закону зі сторони банку немає (постанова від 23 травня 2012 р. № 6-38 цс 12).
7. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання його стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу саме в момент вчинення правочину.
Згідно з частиною першою статті 638 та частиною першою статті 640 ЦК України договір є укладеним з моменту досягнення в належній формі згоди з усіх істотних умов договору.
На підставі частини другої статті 640 ЦК України у разі, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання майна або вчинення певної дії.
Законодавець пов’язує момент укладення договору з моментом передання грошей у випадку укладення договору позики (стаття 1046 ЦК України). Однак кредитний договір, спір щодо якого вирішено у справі, є укладеним з моменту досягнення його сторонами у письмовій формі згоди з усіх істотних умов договору.
Судом установлено, що банк і позичальник уклали кредитний договір у письмовій формі, як вимагається частиною першою статті 1055 ЦК України. Пунктом 1.2 цього договору було передбачено, що кредит надається банком позичальнику готівкою з відкритого для цієї мети на його ім’я позичкового рахунку. Також судом встановлено, що банк перерахував на його позичковий рахунок обумовлену кредитним договором грошову суму, яку та в той же день зняла з рахунку.
Отже, посилання позичальника на те, що грошей з відкритого на її ім’я позичкового рахунку вона не знімала не може бути підставою для визнання кредитного договору та укладених у подальшому додаткових до нього договорів недійсними, оскільки кредитний договір є укладеним з моменту досягнення його сторонами в письмовій формі згоди з усіх істотних умов договору, а дії щодо зняття грошей з рахунку стосуються його виконання, а не укладення, тоді як правове значення для вирішення питання про визнання кредитного договору недійсним має додержання його сторонами вимог закону саме при його укладенні, а не виконанні (постанова від 11 липня 2012 р. № 6-63 цс 12).
8. Відповідно до статті 17 ЦПК України сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом. Рішення третейського суду може бути оскаржено в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Статтею 5 Закону України «Про третейські суди» передбачено, що юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.
Спір може бути переданий на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав.
Згідно з частиною першою статті 12 Закону України «Про третейські суди» третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди. На час виникнення спірних правовідносин Закон не містив заборони на укладення третейської угоди.
Рішенням Конституційного Суду України від 10 січня 2008 року у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців сьомого, одинадцятого статті 2, статті 3, пункту 9 статті 4 та розділу VIII «Третейське самоврядування» Закону України «Про третейські суди» (справа про завдання третейського суду) визнано, що відповідно до чинного законодавства підвідомчий суду загальної юрисдикції спір у сфері цивільних і господарських правовідносин може бути передано його сторонами на вирішення третейського суду, крім випадків, встановлених законом (стаття 17 ЦПК України, стаття 12 ГПК України, стаття 6 Закону України «Про третейські суди»), оскільки, гарантуючи право на судовий захист з боку держави, Конституція України водночас визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захистити свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (частина п’ята статті 55 Конституції України). Це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (частина друга статті 22, стаття 64 Конституції України).
Відтак, не можна погодитися з висновками суду щодо задоволення позовних вимог та визнання недійсним пункту 6.2 договору про надання невідновлюваної кредитної лінії, який містить умову про третейський розгляд спорів (постанова від 6 червня 2012 р. № 6-50 цс 12).
9. Відповідно до статей 355, 356 ЦК України майно, яке знаходиться у власності двох або більше осіб – співвласників, належить їм на праві спільної власності і є їх спільним майном. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві спільної власності є спільною частковою власністю, а без визначення часток – спільною сумісною власністю. Ознакою права спільної власності є множинність суб’єкта та єдність об’єкта.
Судами встановлено, що на момент укладення договору іпотеки нежитлові приміщення загальною площею 1 032, 3 кв. м, які передавались в іпотеку, знаходились у підвалі, на першому поверсі та антресолях першого поверху багатоквартирного будинку і згідно з реєстраційним посвідченням БТІ та довідкою-характеристикою БТІ право власності іпотекодавця складало 13/100 частин будинку.
За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном (частина перша статті 316, частина перша статті 319 ЦК України).
Тобто власник майна має право самостійно вирішити питання про передачу цього майна в іпотеку, отримання згоди від будь-якої особи на розпорядження своєю власністю в такий спосіб законом не вимагається.
Зазначений висновок грунтується як на нормах статей 316, 319, частині другій статті 583 ЦК України, так і на абзаці 3 частини першої статті 3 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якого предметом іпотеки може бути нерухоме майно, зареєстроване в установленому порядку як окремий виділений у натурі об’єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Частина об’єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості (частина третя статті 5 Закону України «Про іпотеку»).
Розпорядження ж об’єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості. Згідно зі статтею 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою.
Проте судом установлено, що нежитлові приміщення, які є предметом іпотеки та складають 13/100 частин багатоквартирного житлового будинку, конкретно визначені й відокремлені від решти 87/100 частин, що є самостійними об’єктами права власності – приватизованими квартирами, які окремо обліковуються в органах БТІ, тому визнання іпотечного договору недійсним не відповідає вимогам закону (постанова від 23 травня 2012 р. № 6-37 цс 12).
(Інформаційний лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду
цивільних та кримінальних справ від 27.09.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин»).
1.3. Практика застосування судами при розгляді справ окремих норм трудового права.
1.Відповідно до частини третьої статті 32 КЗпП України у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці – систем та розміру оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших – працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.
Отже, зміна істотних умов праці, зокрема зменшення заробітної плати, може бути визнана законною тільки в тому випадку, якщо буде доведена наявність змін в організації виробництва і праці, а не лише повідомлення працівника в установлений законом строк (постанова від 4 липня 2012 р. № 6-59 цс 12).
2. Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України трудовий договір укладається між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом. У зв’язку із цим і угода про припинення трудового договору згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України укладається між сторонами трудового договору, яким є працівник і власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, а рішення про розірвання трудового договору приймається власником або органом управління підприємства, установи, організації, який наділений такими повноваженнями.
Згідно з пунктом 6.4 Статуту підприємства фінансовий директор призначається засновником останнього. Отже, і рішення про розірвання трудового договору з фінансовим директором підприємства також вправі приймати лише його засновник, який і прийняв рішення про припинення вказаного трудового договору, а генеральному директору підприємства доручено оформити розірвання трудового договору (постанова від 27 червня 2012 р. № 6-67 цс 12).
3. Виходячи зі змісту частини третьої статті 252 КЗпП України та частини третьої статті 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» звільнення керівників виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації (у тому числі структурних підрозділів) допускається за наявності попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є, а також вищого виборного органу цієї профспілки (об’єднання профспілок). У зв’язку із цим отримання згоди на звільнення лише вищого виборного органу первинної профспілки підприємства та звільнення працівника є порушенням зазначених вимог закону (постанова від 6 лютого 2012 р. № 6-79 цс 11).
4. Відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці», пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов’язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.
При цьому згідно з пунктом 5 наведеного вище Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців роботи (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, – на число календарних днів за цей період. Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим із дотриманням вимог законодавства.
Крім того, положеннями розділу III наведеного Порядку передбачені види виплат, які підлягають урахуванню і які не підлягають урахуванню при обчисленні середнього заробітку як розрахункової величини для нарахування виплати за час вимушеного прогулу (постанова від 23 січня 2012 р. № 6-87 цс 11).
5. Захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли у результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв’язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин, які мають значення для правильного вирішення спору (статті 3, 4, 11, 31 ЦПК України).
Ураховуючи, що КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди у разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин справи, висновок суду про стягнення грошового еквівалента моральної шкоди є правильним.
Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових прав, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення (постанова від 25 квітня 2012 р. № 6-23 цс 12).
6. Розглядаючи справи про матеріальну відповідальність на підставі письмового договору, укладеного працівником з підприємством, установою, організацією, про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей (недостача, зіпсування), переданих йому для зберігання або інших цілей (пункт 1 статті 134 КЗпП України), суд зобов’язаний перевірити, чи належить працівник до категорії працівників, з якими згідно зі статтею 135-1 КЗпП України може бути укладено такий договір та чи був він укладений. За відсутності цих умов на працівника за заподіяну ним шкоду може бути покладено лише обмежену матеріальну відповідальність, якщо згідно із чинним законодавством працівник з інших підстав не несе матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди.
З урахуванням наведеного договір про повну матеріальну відповідальність з торговим агентом, робота якого згідно з посадовою інструкцією не пов’язана із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих йому цінностей, і така посада не внесена до Переліку таких посад і робіт, затверджених постановою Державного комітету Ради Міністрів СРСР по праці і соціальних питаннях, Секретаріату Всесоюзної Центральної Ради Професійних Спілок від 28 грудня 1977 року № 447/24, не має юридичної сили та не може бути підставою для матеріальної відповідальності у повному розмірі заподіяної з його вини шкоди (постанова від 25 квітня 2012 р. № 6-16 цс 12).
(Інформаційний лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду
цивільних та кримінальних справ від 27.09.2012 року «Про практику застосування
судами при розгляді справ окремих норм трудового права».)
1.4. Практика застосування судами законодавства при вирішенні спорів із зобов’язань, що виникають із договорів та інших правочинів.
1.Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті – за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами (стаття 212 ЦПК України), будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Проведеною у справі посмертною судово-психіатричною експертизою не зроблено висновку про абсолютну неспроможність спадкодавця у момент складення ним заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними, а лише стверджено, що існуючі в той час порушення його психічної діяльності істотно впливали на його здатність усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними, що саме по собі не є підставою для визнання складеного в такому стані заповіту недійсним з підстав, передбачених частиною першою статті 225 ЦК України.
Отже, підставою для визнання правочину недійсним за вказаної підстави може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України) (постанова від 29 лютого 2012 р. № 6-9 цс 12).
2. Частина перша статті 48 ЦК Української РСР, чинного на час укладення сторонами спірних договорів купівлі-продажу квартири, встановлювала, що недійсною є та угода, яка не відповідає вимогам закону.
Відповідно до статті 169 ЦК Української РСР грошові зобов’язання повинні бути виражені і підлягають оплаті в національній валюті. Вираження і оплата грошових зобов’язань в іноземній валюті допускається лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», який встановлює режим здійснення валютних операцій на території України, також не дозволяє здійснення оплати платежів в іноземній валюті у розрахунках між резидентами, якими є сторони по справі.
Згідно з умовами спірних договорів купівлі-продажу квартир, що також встановлено судом, покупна ціна, тобто грошові зобов’язання покупців за цими договорами виражені в національній валюті України – гривні.
Визначення при цьому в договорах грошового еквівалента цих зобов’язань покупців в умовних одиницях законом не заборонено і не є підставою для визнання договору купівлі-продажу недійсними (постанова від 30 травня 2012 р. № 6-29 цс 12).
3.Стаття 655 ЦК України закріплює законодавче визначення договору купівлі-продажу, згідно з яким одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про предмет та ціну. Ціна товару – це грошова сума, яка підлягає сплаті покупцем за одержану від продавця річ.
За загальним правилом (частина перша статті 692 ЦК України) оплата товару за договором купівлі-продажу здійснюється після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Однак сторони можуть відійти від цього положення, застосувавши розстрочення платежу (частина друга статті 692 ЦК України). Укладення такого договору між фізичними особами, наприклад, при купівлі-продажу житлового будинку, законом не заборонено.
У випадку, якщо договором купівлі-продажу передбачена оплата товару через певний час після його передачі покупцю, покупець повинен провести оплату в строк, передбачений договором.
Якщо покупець не виконує свого обов’язку щодо оплати переданого йому товару в установлений договором купівлі-продажу строк, продавець набуває право вимоги такої оплати (частина третя статті 692 ЦК України), або розірвання договору з підстав, передбачених статтею 651 ЦК України (постанова від 6 червня 2012 р. № 6-46 цс 12).
4. Відповідно до частини першої статті 624 ЦК України, якщо за порушення зобов’язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню в повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.
Разом з тим згідно зі статтею 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов’язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
На відміну від процентів як плати за користування чужими грошима, неустойка є засобом забезпечення виконання зобов’язання.
Аналіз правових норм, зокрема статей 536, 549, частини другої статті 625 ЦК України, дає підстави для висновку про те, що проценти та неустойка є різними правовими інститутами, обмеження можливості одночасного застосування яких законом не встановлено (постанова від 6 червня 2012 р. № 6-49 цс 12).
5.Відповідно до статті 652 ЦК України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено, договором або не випливає із суті зобов’язання.
Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою статті 652 ЦК України, – змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:
1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;
2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;
3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;
4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.
Частина четверта статті 652 ЦК України встановлює, що зміна договору у зв’язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.
Оскільки у момент укладення договору фінансового лізингу його сторони не лише не керувалися тим, що курс української гривні до долара США протягом строку дії договору залишатиметься стабільним, а навпаки допускали можливість його падіння, та, включаючи в договір умову, яка передбачає здійснення лізингових платежів в сумі, визначеній залежно від курсу гривні до долара США на день платежу, лізингодавець намагався уникнути ризику, пов’язаного з можливим падінням курсу української гривні, а лізингоодержувач взяв на себе такий ризик.
За таких обставин висновок суду про те, що настання світової фінансової кризи є істотною зміною обставин, якими сторони договору фінансового лізингу керувалися при його укладенні, є помилковим (постанова від 20 лютого 2012 р. № 6-93 цс 11).
6. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
За змістом статті 901 ЦК України договір про надання послуг є складним зобов’язанням, що складається з двох органічно поєднаних між собою зобов’язань: по-перше, правовідношення, в якому виконавець повинен надати послугу, а замовник наділений правом вимагати виконання цього обов’язку; по-друге, правовідношення, в якому замовник зобов’язаний оплатити надану послугу, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати.
У частині третій статті 510 ЦК України визначено, що якщо кожна із сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.
Відтак, грошовим слід вважати будь-яке зобов’язання, що складається, у тому числі, з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов’язок боржника сплатити гроші на користь кредитора.
Саме до останнього виду грошових зобов’язань належить укладений сторонами договір про надання послуг стільникового мобільного зв’язку, оскільки ним установлена ціна договору – абонентська плата.
Отже, правовідносини, які склалися між сторонами на підставі договору про надання послуг стільникового мобільного зв’язку, є грошовим зобов’язанням, в якому, серед інших прав і обов’язків сторін, праву виконавця (кредитора) вимагати від замовника (боржника) сплати грошей за надані виконавцем послуги на його користь відповідає кореспондуючий обов’язок замовника сплатити ці гроші.
Таким чином, зважаючи на таку юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов’язань на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціальний вид цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов’язання (постанова від 14 листопада 2011 р. № 6-40 цс 11).
7. Відповідно до загальних умов виконання зобов’язання, установлених статтею 526 ЦК України, зобов’язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору та вимогами ЦК України, інших актів цивільного законодавства. Недотримання таких вимог призводить до порушення зобов’язань.
За змістом частини першої статті 901, частини першої статті 903 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов’язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Зобов’язання боржника сплатити певну грошову суму на користь кредитора відповідно до цивільно-правового договору або з інших підстав, визначених законом, є грошовим зобов’язанням.
Отже, правовідносини, які склалися між сторонами на підставі договору про надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води, є грошовим зобов’язанням, у якому, серед інших прав і обов’язків сторін, на боржника покладено виключно певний цивільно-правовий обов’язок з оплати отриманих житлово-комунальних послуг, якому кореспондує право вимоги кредитора (частина перша статті 509 ЦК України) – вимагати сплату грошей за надані послуги.
Правові наслідки прострочення боржником виконання грошового зобов’язання, сплата пені та, на вимогу виконавця, суми втрат від інфляції та трьох процентів річних, з урахуванням зазначених норм матеріального права, визначені сторонами і в укладеному ними договорі.
Таким чином, виходячи з юридичної природи правовідносин як грошових зобов’язань, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціальний вид цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов’язання.
Закріплена в пункті 10 частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» правова норма щодо відповідальності боржника за несвоєчасне здійснення оплати за житлово-комунальні послуги у вигляді пені не виключає застосування правових норм, встановлених частиною другою статті 625 ЦК України (постанова від 20 червня 2012 р.№ 6-68 цс 12).
8. Аналіз норм чинного законодавства (зокрема пунктів 6, 7 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», статей 553, 1046 ЦК України) дає підстави для висновку про те, що окремі послуги, які відносяться до фінансових послуг (наприклад, надання коштів у позику, поручительство), можуть надаватися не тільки фінансовими установами, які є учасниками ринку з надання фінансових послуг або юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але і фізичними особами, які не є суб’єктами підприємницької діяльності.
При цьому Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» регулює відносини лише за участю учасників ринків фінансових послуг, а відносини між фізичними особами, зокрема щодо договорів позики, поруки, регулюються нормами ЦК України (статті 553 – 559, 1046 – 1053).
Договір позики як загальна договірна конструкція є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, оскільки норми ЦК України не містять жодного винятку як щодо суб’єктного складу, так і щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір яких і порядок одержання встановлюється договором (частина перша статті 1048 ЦК України).
Таким чином, Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» є спеціальним нормативним актом, який регулює відносини спеціальних суб’єктів – учасників ринку фінансових послуг, і не поширюється на всіх інших юридичних і фізичних осіб – суб’єктів договору позики, правовідносини яких регулюються нормами статей 1046 – 1048 ЦК України (постанови від 30 травня 2012 р. № 6-48 цс 12, від 18 липня 2012 р. № 6-79 цс 12).
9.Відповідно до вимог статті 545 ЦК України кредитор, прийнявши виконання зобов’язання, повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.
Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов’язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.
Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов’язку.
У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов’язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Статтею 527 ЦК України передбачено зобов’язання боржника виконати свій обов’язок, а кредитора - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту, а також право кожної із сторін у зобов’язанні вимагати доказів того, що обов’язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і ризик наслідків непред’явлення такої вимоги.
Судом встановлено, що позикодавець видав розписку позичальнику як борговий документ, що підтверджує укладення договору позики та прийняття кожним із них відповідних зобов’язань. Передаючи кошти особі, яка не є стороною договору позики, позичальник не скористався своїм правом на затримання виконання зобов’язання до повернення боргового документа та не звертався з такою вимогою безпосередньо до позикодавця. Крім того, оригінал боргової розписки знаходиться у позикодавця, що свідчить про невиконання умов договору позики (постанова від 25 квітня 2012 р. № 6-24 цс 12).
10. Відповідно до частини першої статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.
Пунктом 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 року № 516 (далі – Положення), передбачено, що залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується: договором банківського рахунку; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадної книжки; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадного (депозитного) сертифіката; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів і відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.
Відповідно до пункту 2 глави 2 розділу ІІІ Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року № 337 і зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 5 вересня 2003 року за № 768/8089, яка була чинною на момент укладення договору банківського вкладу, 1 листопада 2008 року, приймання готівки національної валюти від клієнтів здійснюється через каси банків за такими прибутковими касовими документами: за заявою на переказ готівки – від юридичних осіб для зарахування на власні поточні рахунки, від фізичних осіб – на поточні, вкладні (депозитні) рахунки, а також від юридичних та фізичних осіб – на рахунки інших юридичних або фізичних осіб, які відкриті в цьому самому банку або в іншому банку, та переказу без відкриття рахунку; за рахунками на сплату платежів – від фізичних осіб на користь юридичних осіб; за прибутковим касовим ордером – від працівників та клієнтів банку за внутрішньобанківськими операціями; за документами, установленими відповідною платіжною системою: від фізичних і юридичних осіб – для відправлення переказу та виплати його отримувачу готівкою в національній валюті.
Пунктом 8 глави 2 розділу ІІІ зазначеної Інструкції передбачено, що після завершення приймання готівки клієнту видається квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час – час виконання операції), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом САБ.
Згідно із пунктом 2.1 Положення грошові кошти в національній та іноземній валюті або банківські метали, залучені від юридичних і фізичних осіб, обліковуються банками на відповідних рахунках, відкриття яких здійснюється банком на підставі укладеного в письмовій формі договору банківського вкладу (депозиту) або договору банківського рахунку та інших документів відповідно до законодавства України, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України з питань відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті.
При цьому частина третя статті 1058, частина друга статті 1068 ЦК України встановлюють, що банк зобов’язаний зарахувати грошові кошти, що надійшли на рахунок клієнта, в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не встановлений договором банківського рахунку або законом.
Таким чином, згідно із наведеними нормами права відкриття відповідних рахунків та облікування на них грошових коштів у національній та іноземній валюті, залучених від юридичних і фізичних осіб на підставі укладеного в письмовій формі договору банківського вкладу (депозиту), є обов’язком банку, відповідно до якого банк зобов’язаний зарахувати грошові кошти, що надійшли на рахунок клієнта, у день надходження до банку відповідного розрахункового документа.
Виходячи зі змісту статті 1059 ЦК України, пункту 1.4 Положення, пункту 8 глави 2 розділу III Інструкції письмова форма договору банківського вкладу (депозиту) вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки (сертифіката) чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту, які, у свою чергу, є підтвердженням внесення готівки у відповідній платіжній системі.
Таким чином, відсутність реєстрації договору банківського вкладу і, як наслідок, необлікування на рахунку банку грошових коштів, залучених від юридичних і фізичних осіб на підставі укладеного в письмовій формі договору банківського вкладу, не можна вважати недодержанням письмової форми договору банківського вкладу за наявності ощадної книжки (сертифіката) чи іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту, і є підтвердженням внесення готівки у відповідній платіжній системі. Відповідні юридичні факти (відсутність банківських рахунків і, як наслідок, необлікування на них грошових коштів, залучених від юридичних і фізичних осіб на підставі укладеного в письмовій формі договору банківського вкладу) слід кваліфікувати як невиконання банком своїх обов'язків за договором банківського вкладу (постанови від 25 квітня 2012 р. № 6-20 цс 12, від 6 червня 2012 р. № 6-17 цс 12).
11.Відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про страхування» страховий випадок – подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.
Згідно із частиною першою статті 25 Закону України «Про страхування» здійснення страхових виплат і виплата страхового відшкодування проводиться страховиком згідно з договором страхування на підставі заяви страхувальника (його правонаступника або третіх осіб, визначених умовами страхування) і страхового акта (аварійного сертифіката), який складається страховиком або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається страховиком.
Отже, з урахуванням наведеного та положень статей 979, 990 ЦК України обов’язок страховика здійснити виплату страхового відшкодування страхувальнику виникає у разі, якщо такий страховий випадок прямо передбачений умовами договору страхування.
Якщо ж подія, що настала, не може бути кваліфікована як страховий випадок відповідно до вимог договору страхування або закону, обов’язок у страховика здійснити страхову виплату не виникає.
Згідно із договором страхування страховим випадком є смерть унаслідок нещасного випадку, яким є раптова, випадкова, ненавмисна та незалежна від волі застрахованої особи подія (випадок), яка настала проти її волі і яка спричинила шкоду життю або здоров’ю (включаючи утоплення, опіки, травми, заподіяні блискавкою або електричним струмом, обмороження, випадкові отруєння газами чи парами, отруйними чи хімічними речовинами, ліками).
Захворювання, у тому числі раптові та професійні, та хвороби не відносяться до нещасних випадків.
Ураховуючи, що смерть страхувальника через загострення його хронічної хвороби визначена умовами договору страхування як подія, яка не є страховим випадком, а відтак не породжує у страховика обов’язку виплатити страхове відшкодування страхувальнику (постанова від 23 квітня 2012 р. № 6-101 цс 11).
12. Положення частини першої статті 901 ЦК України вказує на те, що договір про надання послуг (зокрема, страхових) є складним зобов’язанням, що складається з двох органічно поєднаних між собою зобов’язань: по-перше, правовідношення, в якому виконавець повинен надати послугу, а замовник наділений правом вимагати виконання цього обов’язку; по-друге, правовідношення, в якому замовник зобов’язаний оплатити надану послугу, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати.
За змістом статей 524, 533–535, 625 ЦК України вбачається, що грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів.
Частиною третьою статті 510 ЦК України визначено, що якщо кожна із сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.
Таким чином, правовідношення, в якому замовник зобов’язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмет договору або сплату їх як ціни договору, є грошовим зобов’язанням.
Саме до останнього виду грошових зобов’язань належить укладений сторонами договір про надання послуг, оскільки ним установлена ціна договору – страхова сума.
Крім того, стаття 625 ЦК України розміщена в розділі “Загальні положення про зобов’язання” книги 5 ЦК України, а тому поширює свою дію на всі зобов’язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов’язань.
Отже, правовідносини, що склалися між сторонами на підставі договору добровільного страхування наземного транспорту, є грошовим зобов’язанням і на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціальний вид цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов’язання (постанова від 6 червня 2012 р. № 6-49 цс 12).
(Інформаційний лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду
цивільних та кримінальних справ від 27.09.2012 року «Про практику застосування
судами законодавства при вирішенні спорів із зобов’язань, що виникають із договорів та інших правочинів ».)
1.5. Практика застосування судами при розгляді справ окремих норм матеріального права.
Захист честі, гідності і ділової репутації; право на повагу до сімейного, приватного життя та відшкодування моральної шкоди.
1. Відповідно до статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати, передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.
Рішенням Європейського суду з прав людини від 5 травня 2011 року у справі «Редакція газети «Правое дело» та Штекель проти України» встановлено, що рішення національних судів, якими спростовано відомості, викладені у статті «Спецслужба или торговое представительство», як такі, що не відповідають дійсності, порочать честь, гідність і ділову репутацію Т.Г.Л., а саме: «Член ОГ Г.Т., доверенное лицо Ан., возглавляющий основные направления в банде, координатор заказных убийств и финансист, встречается с Т. и финансирует вопросы руководства Управления СБУ в области», становлять втручання у право заявників, гарантоване статтею 10 зазначеної Конвенції, та вказано на порушення їхнього права, оскільки таке втручання суперечило принципу законності, що відносно обох заявників виявилося у відсутності чіткого законодавчого регулювання використання журналістами інформації, отриманої з Інтернету, а відносно другого заявника – у відсутності законодавчої підстави для зобов’язання його судом опублікувати вибачення (постанова від 21 травня 2012 р. № 6-12 цс 12).
2. Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Відмовляючи в задоволенні позову, суди виходили з того, що позивач не довела, що саме з вини виконавчого комітету Краснодонської міської радибуло порушено її права та що діями відповідача їй завдана моральна шкода.
Проте 21 липня 2011 рокуЄвропейськийсудзправлюдиниухваливрішенняусправізазаявою Г.Н.М., якимустановленонаявністьпорушеннястатті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод узв’язкузнедотриманнямсправедливогобалансуміжінтересамизаявницітаінтересамисуспільства, оскількидержаванезмогладовести, щодовикористаннядорогиповул. Ч. ум. Краснодонівякостіавтомагістралібулоздійсненоадекватнеекологічнедослідженнянаслідківтакоговикористаннятавподальшомубулоздійсненоналежнуекологічнуполітику.
Крімтого, заявницянемалаефективноїможливостівпливатинапроцесприйняттярішеньщодовикористаннявулиці, наякійвонапроживає, якавтомагістралі, включнозоскарженнямунезалежномуоргані. Тобто встановлено порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом, а саме статті 8 Конвенції, зокрема, щодо порушення права на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла (постанова від 9 квітня 2012 р. № 6-100 цс 11).
Житлове право.
1. Відповідно до вимог пункту 6.4 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року № 7/5 ( в редакції, що діяла на час видачі дубліката – вересень 2004 року) у разі крадіжки, втрати, пошкодження тощо свідоцтва про право власності чи витягу про реєстрацію прав БТІ можуть видати дублікат витягу або за дорученням органів місцевого самоврядування, місцевої державної адміністрації та інших органів здійснити необхідні підготовчі заходи для видачі дубліката свідоцтва.
Для отримання дубліката свідоцтва чи витягу подається заява, якій передує опублікування в пресі повідомлення про недійсність викрадених, загублених, пошкоджених свідоцтв про право власності чи витягів про реєстрацію прав. БТІ перевіряє належність заявленої вимоги відомостям з реєстру прав та оформлює дублікат свідоцтва чи витягу.
На дублікаті свідоцтва чи витягу обов’язково зазначається його номер та в Реєстрі прав робиться відмітка про втрату оригіналу свідоцтва чи витягу та відмітку про видачу дубліката свідоцтва чи витягу.
Отже, аналізуючи зміст наведеної норми, слід зазначити, що діючим законодавством передбачено видачу дубліката свідоцтва про право власності лише у разі крадіжки, втрати, чи пошкодження оригіналу свідоцтва про право власності з обов’язковим дотриманням встановленої процедури, яка передує видачі, та визнанням у зв’язку з цим недійсним втраченого свідоцтва, а не тоді, коли співвласнику лише чиняться перешкоди для розпорядження його часткою у спільній власності на квартиру (постанова від 20 червня 2012 р. № 6-62 цс 12).
2.З урахуванням положень статей 64, 65 ЖК УРСР у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов’язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім’ї наймача (частини перша і друга статті 64 ЖК УРСР). Крім того, особи, які вселилися до наймача, набувають рівного з іншими членами сім’ї права користування жилим приміщенням, якщо особи вселилися в жиле приміщення як члени сім’ї наймача та якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім’ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (стаття 65 ЖК УРСР).
Під часвирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з’ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім’ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім’ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання (постанова від 11 липня 2012 р. № 6-60 цс 12).
Зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди.
1.Відповідно до пункту 37 Порядку забезпечення інвалідів автомобілями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 1997 року № 999, ( у редакції, чинній на час прийняття рішення про надання спірного автомобіля (серпень 2005 року)), після смерті інваліда автомобіль, яким він був забезпечений безоплатно або на пільгових умовах, залишається його сім’ї та знімається з обліку в органах соціального захисту населення.
Зазначений вище Порядок від 8 вересня 1997 року був визнаний таким, що втратив чинність, на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 19 липня 2006 року № 999 «Про затвердження Порядку забезпечення інвалідів автомобілями».
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України та частини другої статті 5 ЦК України закони та інші нормативно-правові акти, у тому числі й акти цивільного законодавства, не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.
Офіційне тлумачення вказаного положення Конституції України міститься в пункті 2 Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), згідно з яким дію нормативно-правового акта в часі слід розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час якого вони настали або мали місце.
Отже, на час смерті С.І.Ю. (жовтень 2007 року), якому автомобіль був наданий як гуманітарна допомога, тобто на момент виникнення спірних правовідносин і заявлення вимог про повернення спірного автомобіля, діяв Порядок від 19 липня 2006 року № 999, що набув чинності 9 серпня 2006 року. Згідно з пунктом 41 цього Порядку автомобіль, отриманий як гуманітарна допомога, після смерті інваліда повертається (вилучається) головному управлінню праці та соціального захисту населення і здається підприємству, що здійснює заготівлю та переробку металобрухту, або видається в порядку черговості інваліду, який перебуває на обліку (постанова від 16 травня 2012 р. № 6-10 цс 12).
2.Відповідно до статті 1167 ЦК України, якщо моральної шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, така моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала.
Відповідно до частини другої статті 1168 ЦК України моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім’єю.
Установивши, що смерть працівників державного акціонерного товариства «Чорноморнафтогаз» сталася внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки – гелікоптера, власником якого є КДАП «Універсал-Авіа», суди, вірно застосувавши положення частин першої, другої та п’ятої статті 1187 ЦК України, дійшли правильного висновку про покладення на КДАП «Універсал-Авіа», власника джерела підвищеної небезпеки, а не на ДАП «Чорноморнафтогаз», з яким потерпілі перебували у трудових відносинах і загинули під час транспортування на роботу, обов’язку відшкодувати позивачам моральну шкоду, завдану смертю їхніх близьких (постанова від 5 березня 2012 р. № 6-96 цс 11).
3.Відповідно до пункту 38 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472, що діяли на час спірних правовідносин, право на отримання потерпілим виплат на відшкодування шкоди настає з дня встановлення йому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності.
Позивачеві було встановлено втрату професійної працездатності висновком МСЕК від 19 серпня 1997 року і на той час абзацом 5 пункту 11 цих Правил було передбачено, що розмір відшкодування моральної шкоди не може перевищувати 200 мінімальних розмірів заробітної плати незалежно від інших будь-яких виплат.
Абзац 5 пункту 11 Правил щодо встановлення обмеження розміру відшкодування моральної шкоди 150 неоподатковуваними мінімумами доходів громадян незалежно від інших будь-яких виплат було змінено згідно з постановою Кабінету Міністрів України № 1100 від 3 жовтня 1997 року. Однак ця правова норма не має зворотної дії у часі (постанова від 16 травня 2012 р. № 6-27 цс 12).
4.Висновком МСЕК від 15 квітня 2008 року позивачу встановлено ІІ групу інвалідності безстроково та втрату 75 % професійної працездатності.
Відповідно до вимог статті 173 КЗпП України шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням трудових обов’язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.
Законом України від 23 лютого 2007 року № 717-V «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» внесені зміни до абзацу 4 статті 1, підпункту «е» пункту 1 частини першої статті 21, частини третьої статті 28, а також виключено частину третю статті 34 вказаного Закону, скасовано право потерпілих на виробництві громадян на відшкодування їм моральної (немайнової) шкоди за рахунок Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.
Отже, відшкодовуючи моральну шкоду із ВАТ «Сумське машинобудівне науково-виробниче об’єднання ім. М.В. Фрунзе», суди правильно виходили з того, що на час виникнення у позивача права на відшкодування моральної шкоди, тобто з 15 квітня 2008 року, діяла норма статті 237-1 КЗпП України, на підставі якої моральна шкода повинна бути відшкодована працівнику роботодавцем (постанова від 18 квітня 2012 р. № 6-26 цс 12).
(Інформаційний лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду
цивільних та кримінальних справ від 27.09.2012 року «Про практику застосування
судами при розгляді справ окремих норм матеріального права»).
1.6. Про практику застосування судами при розгляді справ окремих норм земельного права.
1.Відповідно до статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об’єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об’єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.
Частиною другою статті 15 зазначеного Закону України встановлено, що відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, є підставою для визнання договору недійсним відповідно до закону.
Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
У частині першій статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Отже, відсутність у договорах оренди землі хоча б однієї з істотних умов, передбачених у частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі», зокрема умов збереження стану об’єкта оренди (абзац 6), є підставою для визнання таких договорів оренди недійсними (постанови від 18 липня 2012 р. № 6-77 цс 12, від 4 квітня 2012 р. № 21 цс 12).
2.Оскільки судом установлено, що рішення про передачу земельної ділянки у власність відповідача сільською радою не приймалося, тому суд правильно визнав недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку без скасування правової підстави видачі такого акта – рішення сільської ради (постанова від 20 лютого 2012 р. № 6-78 цс 11).
3. Установивши, що спірні земельні ділянки первинним їхнім власникам за встановленим законом порядком не надавалися; рішення селищної ради, на підставі якої відповідачам видані державні акти на право власності на земельні ділянки, було підробленим; спірні земельні ділянки відносяться до земель водного фонду та знаходяться в межах прибережної захисної смуги, тому згідно зі статтями 60, 61 ЗК України не могли їм надаватися для зазначеного в державних актах цільового призначення; порушені вимоги пункту 12 Перехідних положень розділу X ЗК України, оскільки землі знаходяться поза межами населеного пункту, тому селищною радою не могли надаватися, правильно визнавши вказані державні акти недійсними і встановивши, що земельні ділянки незаконно вибули з державної власності, суди безпідставно відмовили у позові про витребування майна із чужого незаконного володіння, не застосувавши положення статей 387, 388 ЦК України (постанова від 26 вересня 2011 р. № 6-34 цс 11).
4.Статтею 12 ЗК України визначено повноваження сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст, до яких належать, зокрема, розпорядження землями територіальних громад, підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок відповідно до цього Кодексу, інформування населення щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок та інші.
Пунктом 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України визначено, що до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади.
Оскільки спірна земельна ділянка знаходиться за межами населеного пункту, тому на цю земельну ділянку визначені у статті 12 ЗК України повноваження селищної ради не поширюються. Отже, при прийнятті районною державною адміністрацією розпоряджень про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду порушень закону та прав позивача не було (постанова від 23 квітня 2012 р. № 6-22 цс 12).
5.Чинний ЗК України встановлює підстави набуття права на землю шляхом передачі ділянок у власність або надання їх у користування (частина друга статті 116). Однак громадяни і юридичні особи не можуть втрачати раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.
ЗК Української РСР 1970 року, який був чинним на час прийняття рішення виконавчим комітетом Київської обласної Ради народних депутатів про вилучення спірної земельної ділянки з користування колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів і надання її п/с А-1897 та ВЕО «Київенерго» для розміщення колективних садів, встановлював безстрокове і тимчасове користування землею (стаття 15). Землекористувачами визначалися: колгоспи, радгоспи, інші сільськогосподарські державні, кооперативні, громадські підприємства, організації і установи; промислові, транспортні, інші несільськогосподарські державні, кооперативні, громадські підприємства, організації та установи; громадяни (стаття 13).
Згідно зі статтею 16 ЗК Української РСР 1970 року надання земельної ділянки, що є в користуванні, іншому землекористувачеві провадиться тільки після вилучення даної ділянки в порядку, передбаченому статтями 37–41 цього Кодексу.
Відповідно до статті 51 ЗК Української РСР 1970 року підприємствам, організаціям і установам можуть надаватись земельні ділянки для колективного садівництва та городництва в порядку і на умовах, встановлюваних законодавством Союзу РСР і Української РСР.
За змістом статті 135 ЗК Української РСР 1970 року земельні ділянки для колективного садівництва надаються підприємствам, організаціям, установам із земель державного запасу і земель державного лісового фонду, не вкритих лісом або зайнятих малоцінними лісовими насадженнями, в межах зелених і приміських зон міст та інших населених пунктів з урахуванням перспективного розширення території населених пунктів, а також за межами цих зон або за межами населених пунктів, що не мають приміських і зелених зон. У разі відсутності зазначених земель для колективного садівництва можуть надаватися, як виняток, черезсмужні, дрібноконтурні ділянки, непридатні землі, що не можуть бути використані в громадському господарстві колгоспів, радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств.
Надання земель для колективного садівництва провадиться Радою Міністрів Української РСР, виконавчими комітетами обласних, районних (міських) Рад народних депутатів у межах їх компетенції.
Статтею 136 ЗК Української РСР 1970 року передбачено, що земельні ділянки, зайняті колективними садами, знаходяться в користуванні садівницьких товариств, що організуються при підприємствах, організаціях, установах, яким у встановленому порядку надано ці земельні ділянки.
Садівницькі товариства використовують ці ділянки відповідно до цілей, визначених їх статутом, зареєстрованим виконавчим комітетом районної (міської) Ради народних депутатів, на території якої знаходиться садівницьке товариство.
ЗК Української РСР 1990 року (зі змінами та доповненнями, внесеними Законом України від 13 березня 1992 року № 2196-ХІІ) закріпив право колективної і приватної власності громадян на землю, зокрема право кооперативів громадян Української РСР на отримання земельних ділянок для ведення колективного садівництва.
Отже, підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт. Чинний ЗК України серед підстав набуття права на землю громадянами та юридичними особами не називає оформлення чи переоформлення прав на земельні ділянки.
Таким чином, установивши, що СТ «Енергетик» користується спірною земельною ділянкою на підставі відповідного рішення ПЕО «Київенерго» і п/с А-1897 про створення садівницького товариства, суди дійшли помилкового висновку про те, що у садівницького товариства не виникло право на захист порушених прав та інтересів щодо цієї земельної ділянки на підставі статті 3 ЦПК України (постанова від 6 червня 2012 р. № 6-40 цс 12).
1.7. Про деякі питання практики застосування Закону України «Про судовий збір»
У зв’язку з виникненням у судовій практиці питань, пов’язаних із застосуванням Закону України «Про судовий збір» (далі – Закон), необхідно звернути увагу судів на наступне.
Порядок звернення до суду за судовим захистом урегульований Цивільним процесуальним кодексом України (далі – ЦПК). Подання позовної заяви має відбуватись з дотриманням певних умов. Зокрема, частиною п’ятою статті 119 ЦПК передбачено, що до позовної заяви додається документ, що підтверджує сплату судового збору.
Наслідком недотримання зазначеної умови є залишення позовної заяви без руху, а у разі, якщо цей недолік не буде усунуто у строк, установлений судом, – визнання заяви неподаною та її повернення позивачеві (стаття 121 ЦПК).
Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці виходить із того, що положення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право подати до суду будь-який позов, що стосується його цивільних прав і обов’язків. Проте право на суд не є абсолютним і воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання з боку держави. Разом з тим такі обмеження не повинні впливати на доступ до суду чи ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди суті цього права, та мають переслідувати законну мету.
Враховуючи наведене, при застосуванні у судовій практиці згаданого Закону та норм ЦПК, що стосуються сплати судового збору, суди повинні дотримуватись прецедентної практики Європейського суду з прав людини та враховувати таке.
1. Статтями 3 і 4 Закону визначено об’єкти справляння судового збору та його розміри.
Наведений у частині другій статті 4 Закону перелік заяв, скарг (дій), за подання яких до суду або за вчинення яких судом встановлено ставки судового збору, за своїм змістом є вичерпним. Отже, справляння судового збору з інших заяв (скарг), що подаються до суду, навіть не зазначених у частині другій статті 3 Закону, цим законодавчим актом не передбачено.
2. На цей час є чинною Інструкція про порядок обчислення та справляння державного мита, затверджена наказом Головної державної податкової інспекції України від 22 квітня 1993 року № 15 (зі змінами). При вирішенні питань, пов’язаних зі сплатою та поверненням сум судового збору при розгляді справ, судами мають враховуватися відповідні положення цієї Інструкції в частині, що не суперечить Закону.
3. Розміри ставок судового збору (стаття 4 Закону) встановлено на основі розміру мінімальної заробітної плати (МЗП), встановленого Законом станом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду.
За подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру (абзац перший частини третьої статті 6 Закону). Наприклад, це позовна заява, в якій об’єднано вимогу про визнання правочину недійсним (без реституції, має немайновий характер) і витребування майна (має майновий характер).
4. Статтею 5 Закону визначено пільги щодо сплати судового збору. У застосуванні зазначеної норми судам необхідно враховувати, зокрема, таке.
Відповідно до цієї статті від сплати судового збору звільняються позивачі за подання окремих позовів, а також певні категорії осіб незалежно від категорії позову.
З урахуванням системного логічного аналізу цієї норми Закону призначення судових витрат, а також змісту положення частини першої статті 3 цього Закону й встановлення законодавцем ставок судового збору за скарги при перегляді судових рішень у відсотках збору, що підлягає сплаті за подання позову (стаття 4), то зазначене слід розуміти так, що позивачі, які звільнені від сплати судового збору при поданні окремих позовів, та певні категорії осіб незалежно від категорії позову звільняються не лише від сплати судового збору за подання позову, а й за подання апеляційних і касаційних скарг, заяв про перегляд судових рішень у зв’язку з нововиявленими обставинами та Верховним Судом України.
Оскільки передбачені Законом пільги щодо сплати судового збору стосуються лише самої справи та її руху, то сплата судового збору за подання до суду заяв про забезпечення доказів або позову (підпункт 13 пункту 1 частини другої статті 4) здійснюється на загальних підставах за ставками, передбаченими Законом, незалежно від того, що позивачі звільнені від сплати судового збору за подання певних позовів. Проте це не стосується певних категорій осіб, незалежно від виду позову, оскільки Законом вони взагалі звільнені від сплати судового збору, тобто і за оскарження процесуальних ухвал (дій) суду (наприклад, підпункти 8, 9, 18).
Підпунктом 14 пункту 1 частини другої статті 4 Закону визначено розмір ставки судового збору з апеляційної і касаційної скарги на ухвалу суду, а саме 0,5 розміру мінімальної заробітної плати. Відповідне положення стосується подання апеляційних і касаційних скарг на будь-які ухвали суду незалежно від того чи передбачено Законом справляння судового збору за подання тих заяв, за результатами розгляду яких виносяться відповідні ухвали.
5. Підпунктом 13 пункту 1 частини другої статті 4 Закону передбачено справляння судового збору за подання до суду заяв про забезпечення доказів або позову.
Разом із тим статтею 134, частиною другою статті 151 ЦПК не передбачено наслідків неподання доказів сплати названого збору в установленому порядку і розмірі за подання заяви про забезпечення доказів чи позову.
Враховуючи аналогічні ситуації, передбачені статтями 119, 121 ЦПК, у випадку відсутності доказів сплати судового збору за подання до суду заяв про забезпечення доказів або позову, суд має залишити таку заяву без руху.
6. Сплата судового збору у випадку, передбаченому підпунктом 13 пункту 1 частини другої статті 4 Закону, за подання до суду заяви про забезпечення доказів здійснюється лише у випадку, якщо така заява розглядається у порядку, визначеному статтею 135 ЦПК, а не за подання клопотання про витребування доказів (стаття 137 ЦПК ), яке розглядається за правилами статей 130, 168 ЦПК.
7. Абзацом 2 частини першої статті 6 Закону передбачено порядок сплати судового збору за подання позовів, ціна яких визначається в іноземній валюті.
Однак якщо день подання позову не співпадає з днем сплати судового збору (збір сплачується раніше), то останній визначається з урахуванням офіційного курсу гривні до іноземної валюти, встановленого Національним банком України саме на день сплати, а не на день подання позову.
8. Якщо позовну заяву було залишено судом без розгляду з підстав, передбачених частиною першою статті 207 ГПК, а позивач у порядку частини другої цієї статті знову звернувся з позовом до суду в загальному порядку, він вправі використати при цьому первісний документ про сплату судового збору, але за умови, що суму відповідного збору йому не було повернуто (частина четверта статті 6 Закону). За наявності сумнівів у тому чи було здійснено таке повернення, суд має право витребувати у позивача належні докази (зокрема, довідку органу Державної казначейської служби України про те, що сума судового збору позивачеві з державного бюджету України не поверталася).
9. У разі якщо позов подається одночасно кількома позивачами до одного або кількох відповідачів, судовий збір обчислюється з урахуванням загальної суми позову і сплачується кожним позивачем пропорційно долі поданих кожним з них вимог окремим платіжним документом. Водночас, Закон не містить заборони сплати усієї суми судового збору одним з кількох позивачів у справі. Визначальним у такому разі є сам факт повного надходження належної до сплати суми судового збору в доход Державного бюджету України (частина шоста статті 6 Закону).
10. Відповідно до статті 8 Закону суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше, ніж до ухвалення судового рішення у справі; зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати.
Таким чином, єдиною підставою для вчинення судом зазначених у цій нормі дій є врахування ним майнового стану сторони. Обґрунтування пов’язаних з цим обставин, які свідчать про неможливість або утруднення в здійсненні оплати судового збору у встановлених законом розмірах і в строки, згідно зі статтями 10, 60 ЦПК покладається на заінтересовану сторону.
Відповідні питання можуть бути вирішені судом як в ухвалі про відкриття провадження у справі чи прийняття іншої заяви або скарги, передбаченої ЦПК, так і окремою ухвалою. Ухвала в частині, що стосується судового збору, може бути оскаржена в апеляційному (пункт 9 частини першої статті 293 ЦПК) чи касаційному порядках.
11. Частиною першою статті 8 Закону передбачена можливість, зокрема, відстрочення судом сплати судового збору на певний строк, але не довше, ніж до ухвалення судового рішення у справі. Якщо строк, на який надано таку відстрочку, закінчився, а сплату судового збору здійснено не було, суд з урахуванням конкретних обставин справи може своєю ухвалою: а) продовжити цей строк (але не довше, ніж до прийняття судового рішення у справі), б) звільнити сторону від сплати судового збору (частина друга тієї ж статті Закону), в) залишити позовну заяву без розгляду на підставі пункту 8 частини першої статті 207 ЦПК.
Відповідні питання можуть бути вирішені судом як в ухвалі про відкриття провадження у справі чи прийняття іншої заяви або скарги, передбаченої ЦПК, так і окремою ухвалою. Ухвала в частині, що стосується судового збору, може бути оскаржена в апеляційному (пункт 9 частини першої статті 293 ЦПК) чи касаційному порядках.
(Інформаційний лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду
цивільних та кримінальних справ від 27.09.2012 року «Про деякі питання практики
застосування Закону України «Про судовий збір»).
1.8. Про апеляційне оскарження ухвал суду про видачу/відмову у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду та їх розгляд.
Відповідно до частини першої статті 389-11 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) за результатами розгляду заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду суд постановляє ухвалу про видачу виконавчого листа або про відмову у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду за правилами, встановленими цим Кодексом для ухвалення рішення.
Системний аналіз частин четвертої-шостої статті 389-11 ЦПК свідчить, що апеляційному оскарженню підлягає лише ухвала суду про відмову у видачі виконавчого листа, а ухвала суду про видачу виконавчого листа направляється сторонам протягом п’яти днів з дня її постановлення.
Рішення Конституційного Суду України від 27 січня 2010 року, 28 квітня 2010 року, 08 липня 2010 року та 02 листопада 2011 року, якими надано офіційне тлумачення пунктів 2, 12, 18, 28 частини першої статті 293 ЦПК щодо забезпечення апеляційного оскарження ухвал суду, в яких зазначено, що у цивільному процесі апеляційному оскарженню підлягають ухвали суду за винятком випадків, коли таке оскарження заборонено законом, не дають підстав для висновків про те, що ухвала суду про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду підлягає апеляційному оскарженню.
Так, аналіз зазначених рішень Конституційного Суду України свідчить про системний підхід до розуміння змісту ухвал, передбачених частиною першою статті 293 ЦПК, і які оскаржуються в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Проте за правилами статті 389-11 ЦПК рішення суду не ухвалюється, а постановляються ухвали і Конституційний Суд України офіційного тлумачення зазначеної норми процесуального права не надавав.
У зв’язку із викладеним у разі апеляційного оскарження ухвали суду про видачу виконавчого листа на примусове оскарження рішення суду суддя апеляційного суду, а не суд першої інстанції, постановляє ухвалу про повернення апеляційної скарги на підставі статей 292, 389-11 ЦПК, яка може бути оскаржена в касаційному порядку (частина шоста статті 297 ЦПК).
Особа, щодо якої постановлено ухвалу про примусове виконання рішення третейського суду (яка не оскаржується), не позбавлена права звернутися до компетентного суду з позовом про скасування рішення третейського суду. При задоволенні такого позову це буде підставою для подання заяви про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню (пункт 28-1 частини першої статті 293 ЦПК).
При розгляді апеляційної скарги на ухвалу суду про відмову у видачі виконавчого листа апеляційний суд керується положеннями статті 312 ЦПК. Якщо суд першої інстанції при постановленні ухвали порушив норми процесуального права (наприклад, не застосував норму процесуального закону, яку слід було застосувати) або при правильному вирішенні процесуального питання помилково сформулював суть процесуальної дії чи підстави її застосування (тобто неналежно кваліфікував зміст процесуальних відносин, помилково застосувавши певну норму процесуального права), то суд апеляційний суд змінює або скасовує ухвалу суду першої інстанції та постановляє власну ухвалу з цього питання (пункт 2 частини першої статті 312 ЦПК).
У разі, якщо суд першої інстанції порушив порядок, встановлений законом для вирішення процесуального питання, наприклад, якщо була порушена цивільна процесуальна форма вирішення питання, як-то неналежне повідомлення сторін про дату судового засідання чи неправомірне повернення заяви, то апеляційний суд скасовує ухвалу і передає справу на новий розгляд до суду першої інстанції (пункт 3 частини першої статті 312 ЦПК).
(Інформаційний лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду
цивільних та кримінальних справ від 27.09.2012 року «Про апеляційне оскарження ухвал суду про видачу/відмову у видачі виконавчого листа на примусове виконання
рішення третейського суду та їх розгляд»).
2. Практика розгляду кримінальних справ та справ про адміністративні
правопорушення, пов’язаних з корупцією.
У зв’язку зі введенням в дію Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» в 2011 році проведено узагальнення практики застосування місцевими судами Черкаської області законодавства про відповідальність за окремі корупційні правопорушення, передбачені главою 13 - А Кодексу України про адміністративні правопорушення та злочини передбачені ст. 368 КК України (в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» від 07 квітня 2011 року).
Відповідно до вимог законодавства кваліфікація злочинів, передбачених ст. 368 КК України (в редакції із змінами) характеризується обов’язковими ознаками зазначеними в таблиці.
|
Статті
КК України
|
Ознаки складу злочину
|
|
Діяння
|
Предмет
|
Суб’єкт
|
Форма вини, мотив, мета
|
|
ч. 1
ст. 368
|
Одержання в будь – якому вигляді хабара за виконання чи невиконання в інтересах того, хто дає хабара, чи в інтересах третьої особи будь – якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища.
|
Хабар у будь – якому вигляді
|
Службова особа
|
Прямий умисел, корисливий мотив
|
|
ч. 2
ст. 368
|
Одержання в будь – якому вигляді хабара за виконання чи невиконання в інтересах того, хто дає хабара, чи в інтересах третьої особи будь – якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища.
|
Хабар у значному розмірі
|
Службова особа
|
Прямий умисел, корисливий мотив
|
|
ч. 3
ст. 368
|
Одержання в будь – якому вигляді хабара за виконання чи невиконання в інтересах того, хто дає хабара, чи в інтересах третьої особи будь – якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища.
|
Хабар у великому розмірі
|
Службова особа
|
Прямий умисел, корисливий мотив
|
|
ч. 3
ст. 368
|
Одержання в будь – якому вигляді хабара за виконання чи невиконання в інтересах того, хто дає хабара, чи в інтересах третьої особи будь – якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища.
|
Хабар
|
Службова особа, яка займає відповідальне становище
|
Прямий умисел,
корисливий мотив
|
|
ч. 3
ст. 368
|
Одержання хабара за попередньою змовою групою осіб
|
Хабар
|
Службова особа
|
Прямий умисел, корисливий мотив
|
|
ч. 3
ст. 368
|
Одержання хабара повторно
|
Хабар
|
Службова особа
|
Прямий умисел, корисливий мотив
|
|
ч. 3
ст. 368
|
Одержання хабара, поєднане з вимаганням хабара
|
Хабар
|
Службова особа
|
Прямий умисел, корисливий мотив
|
|
ч.4
ст. 368
|
Одержання хабара
|
Хабар в особливо великому розмір
|
Службова особа
|
Прямий умисел,
корисливий мотив
|
|
ч.4
ст. 368
|
Одержання хабара
|
Хабар
|
Службова особа. яка займає особливо відповідальне становище
|
Прямий умисел,
корисливий мотив
|
До відповідальності за корупційні правопорушення передбачені главою 13 – А КУпАП «Адміністративні корупційні правопорушення» притягуються переважно керівники і спеціалісти державних структур нижчої ланки (секретарі та голови сільських рад). Наведене свідчить, що діяльність правоохоронних органів поки що спрямована на боротьбу з корупцією у владних структурах нижчих рівнів.
Порядок адміністративного провадження у справах про корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язанні з корупцією, визначається КУпАП. Початком провадження в справах є складання протоколу на підставі проведених заходів для виявлення корупційного правопорушення, встановлення винної особи, з’ясування всіх обставин, які мають значення для встановлення складу конкретного правопорушення.
Підставою для складання протоколу є достатні дані, які свідчать про наявність у діянні особи ознак корупційного діяння або іншого правопорушення, пов’язаного з корупцією. Це означає, що орган, який веде боротьбу з корупцією, повинен дотримуватися вимог ст. 245 КУпАП, тобто своєчасно, всебічно, повно й об’єктивно з’ясовувати обставини діяння. При встановлені підстав, передбачених ст. 247 КУпАП, за яких провадження у справі не може бути розпочате, а розпочате підлягає закриттю.
Поняття «достатність» щодо даних, які свідчать про наявність у діянні особи ознак корупційного правопорушення, є оціночною категорією. Питання про те, чи достатньо таких даних, у кожному конкретному випадки вирішує особа, уповноважена на складання протоколу. Але за будь – яких обставин це мають бути дані, які однозначно свідчать про те, що корупційне правопорушення мало місце; його вчинено особою; ця особа є суб’єктом корупційного правопорушення; це порушення вчинено умисно; наявні інші, передбачені Законом ознаки корупційного правопорушення (наприклад, присутня мета незаконного одержання матеріальних благ).
Як показало узагальнення, уповноважені на складання протоколу органи, цих вимог закону в повній мірі не дотримуються і в багатьох випадках відкривають провадження по справах без достатніх на те підстав. Про це свідчить певна кількість закритих справ з підстав відсутності складу корупційного правопорушення.
Вивченням матеріалів узагальнення свідчить про те, що у разі відповідного оскарження зацікавленими особами постанов суддів місцевих судів у справах вказаної категорії, така ж кількість постанов скасовувалися апеляційним судом з аналогічних або подібних підстав.
У вступній частині протоколу обов’язково необхідно зазначити дату і місце його складання, повну назву посади, особи яка склала протокол, та підрозділу відповідно державного органу, в якому вона працює, відомості про особу порушника із зазначенням його дати народження, місця проживання, освіти та сімейного стану, місця роботи та займаної посади, рангу чи категорії державного службовця. Необхідно також вказати й інші дані, які впливають на розмір стягнення, а також вказати місце і час вчинення правопорушення.
В мотивувальній частині необхідно викласти суть корупційного правопорушення. При цьому доцільно чітко вказати, які діяння визнаються корупційними чи які спеціальні обмеження були порушені. Необхідно також кваліфікувати правопорушення з правильним посиланням на пункт, частину та статтю КУпАП. Якщо особа вчинила декілька правопорушень, пов’язаних з корупцією, то слід чітко розмежовувати ці дії, даючи оцінку кожному з них окремо. Необхідно також відобразити пояснення особи, щодо якої складено протокол, таким чином, щоб було зрозуміло чи визнає вона свою вину чи заперечує її. Крім того, в протоколі слід зазначити дані про осіб, які виступають як свідки, та інші відомості, необхідні для вирішення справи. В протоколі також повинні бути дані про роз’яснення прав особі, яка притягується до відповідальності відповідно до ст. 268 КУпАП, та її підписи про ознайомлення з протоколом та матеріалами справи. Протокол підписується особою, яка його склала.
Аналіз судової практики показав, що складені протоколи у багатьох випадках не відповідають зазначеним вище вимогам, здебільшого оформленні в довільній формі, та без зазначення необхідних даних. З таких протоколів важко встановити не тільки дані про особу, але й суть правопорушення та його кваліфікацію.
Приклад.
29 вересня 2011 року оперуповноваженим в ОВС УБОЗ УМВС України в Черкаській області був складений протокол №8 про вчинення адміністративного корупційного правопорушення.
Згідно протоколу Бабіч І. М., перебуваючи на посаді Державного інспектора інспекції судноплавного і портового нагляду Верхньодніпровського регіонального представництва Держфлотінспекції України, будучи посадовою особою органу державної влади, тобто особою, уповноваженою на виконання функцій держави, в зв’язку з виконанням таких функцій, використовуючи свої службові повноваження та пов'язані з цим можливості, перебуваючи у службовому кабінеті №303/1 за адресою м. Черкаси, вул. Смілянська, 44/1, 27.09.2011 року одержав неправомірну вигоду, а саме 2 (дві) пачки паперу «CLIO» формату А-4, по 500 (п’ятсот) аркушів в кожній, та рулон паперу «RODA» для факсимільного апарату, загальною вартістю 96 (дев’яносто шість) гривень від гр. Червінського Максима Івановича за звільнення від проходження курсу обов’язкового навчання, вирішення питання про допуск і позитивну здачу іспиту для подальшого отримання посвідчення про допуск до керування моторними маломірними річковими суднами.
Постановою судді Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 листопада 2011 року провадження у справі про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 172-2 ч. 1 КУпАП відносно Бабіча І. М. закрито за відсутністю складу правопорушення.
Приймаючи рішення, суд виходив з того, що у справі відсутні належні та допустимі докази вимагання та одержання Бабічем І. М. неправомірної вигоди; папір, який є предметом даного правопорушення, був вилучений в кабінеті на принтері, а не у Бабіча І. М., а тому сам факт одержання його Бабічем І. М., також не знайшов свого підтвердження в судовому засіданні, як і факт впливу Бабіча І. М. на членів комісії (голову комісії) щодо результатів іспиту; судом критично оцінені пояснення Червінського М. І., який для з'ясування певних обставин до суду у зв’язку із перенесенням слухання справи не з'явився, оскільки вони носять суперечливий характер, спростовуються поданою ним особисто заявою про допуск до атестації та здачі екзамену екстерном на право управління моторним судном з двигуном, потужністю 50 к.с.; поясненнями свідка Букмирза В. В. в частині подій, що відбувалися 27.09.2011 року під час проходження консультацій і суперечать стенограмі аудіо запису від 27.09.2011 року та пояснення свідка Дем’яненка М. Й. в частині подій, які відбувалися 29.09.2011 року під час проходження іспиту та суперечать посадовим інструкціям, якими в своїй діяльності керується інспекція.
Апеляційний суд за протестом прокурора, перевірив правильність постановленого судом рішення і залишив його без змін, пославшись на наступне.
Суддя місцевого суду прийшов до обґрунтованого висновку, що в діях Бабіча І. М. відсутній склад адміністративного корупційного правопорушення за ст. 172-2 ч. 1 КК України.
Твердження прокурора, що залишені поза увагою пояснення Червінського М. І., являються безпідставними. Суддя дав оцінку поясненням вказаної особи, обґрунтовано визнав їх суперечливими, навівши у постанові відповідні доводи.
Доказів про вчинення Бабічем І. М. корупційного правопорушення, крім суперечливих пояснень Червінського М. І., в справі немає.
Стенограма аудіо розмови, на яку посилається прокурор, не є результатом оперативно-розшукової діяльності і відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 20 жовтня 2011 року № 12-рп/2011 не може вважатися законним доказом.
Крім того, в стенограмі зазначена особа співрозмовника Бабіч Олег Миколайович, тоді як провадження по справі було розпочато відносно Бабіча Івана Миколайовича.
Дві пачки та рулон паперу у Бабіча І. М. вилучені не були, Червінський М. І. вказані предмети залишив на принтері при вході в кабінет, в якому знаходились і інші працівники інспекції.
За наведених обставин суд правильно закрив провадження по справі за відсутністю складу адміністративного правопорушення відповідно ст. 247 п.1 КУпАП.
Практика свідчить, що частина протоколів про корупційні правопорушення складаються без дотримання вимог КУпАП, що у подальшому дає підстави для закриття справи і для висновків про необґрунтованість відкриття провадження по справі.
Як показало узагальнення нерідко трапляються постанови, які належно не вмотивовані, не завжди в них викладаються обставини вчинення правопорушення, не обґрунтовується кваліфікація вчиненого, не наводяться докази на підтвердження винуватості особи тощо. При цьому у багатьох справах простежується тенденція дублювання в постанові того, що викладено у протоколі, не рідко з тими ж помилками, неточностями, неповнотою та неконкретністю, не наводяться пояснення порушника, свідків.
Співвідношення та відмежування складу злочину, передбаченого частинами 1,2 ст. 368 КК України від адміністративного корупційного правопорушення, передбаченого ст. 172-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення висвітлюється наведеними нижче таблицями.
|
Статті
КК України
|
Ознаки складу злочину
|
|
Діяння
|
Предмет
|
Суб’єкт
|
Форма вини, мотив, мета
|
|
ч. 1
ст. 368
|
Одержання в будь – якому вигляді хабара за виконання чи невиконання в інтересах того. хто дає хабара, чи в інтересах третьої особи будь – якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища.
|
Хабар у будь – якому вигляді
|
Службова особа
|
Прямий умисел, корисливий мотив
|
|
ч. 2
ст. 368
|
Одержання в будь – якому вигляді хабара за виконання чи невиконання в інтересах того. хто дає хабара, чи в інтересах третьої особи будь – якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища.
|
Хабар у значному розмірі
|
Службова особа
|
Прямий умисел, корисливий мотив
|
|
Статті
КУпАП
|
Ознаки складу злочину
|
|
Діяння
|
Предмет
|
Суб’єкт
|
Форма вини, мотив, мета
|
|
ч. 1
ст. 172 - 2
|
Використання службових повноважень та пов’язаних з цим можливостей з одержанням за це неправомірної вигоди
|
Неправомірна вигода для себе чи інших осіб у розмірі, що не перевищує п’яти нмдг
|
Особи, визначені у пунктах 1-3 частини першої ст. 4 ЗУ «Про засади запобігання та протидії корупції»
|
Умисел, корисливий мотив
|
|
ч. 1
ст. 172 - 2
|
Використання службових повноважень та пов’язаних з цим можливостей у зв’язку з прийняттям обіцянки/пропозиції неправомірної вигоди
|
Неправомірна вигода для себе чи інших осіб у розмірі, що не перевищує п’яти нмдг
|
Особи, визначені у пунктах 1-3 частини першої ст. 4 ЗУ «Про засади запобігання та протидії корупції»
|
Умисел, корисливий мотив
|
|
ч. 2
ст. 172 - 2
|
Використання службових повноважень та пов’язаних з цим можливостей з одержанням за це неправомірної вигоди
|
Неправомірна вигода для себе чи інших осіб у розмірі, що не перевищує ста нмдг
|
Особи, визначені у пунктах 1-3 частини першої ст. 4 ЗУ «Про засади запобігання та протидії корупції»
|
Умисел, корисливий мотив
|
|
ч. 2
ст. 172 - 2
|
Використання службових повноважень та пов’язаних з цим можливостей у зв’язку з прийняттям обіцянки/пропозиції неправомірної вигоди
|
Неправомірна вигода для себе чи інших осіб у розмірі, що не перевищує ста нмдг
|
Особи, визначені у пунктах 1-3 частини першої ст. 4 ЗУ «Про засади запобігання та протидії корупції»
|
Умисел, корисливий мотив
|
Наведене свідчить, що за умови належного вивчення діючого кримінального, кримінально - процесуального та адміністративного законодавства, судової практики розгляду справ про корупційні злочини та адміністративно – корупційні правопорушення та постанов Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, труднощів правового характеру в тому числі і по питаннях кваліфікації злочинних діянь та корупційних правопорушень вчинених службовими особами, не виникне.
3. Інститут слідчого судді за новим Кримінально – процесуальним кодексом України
(за матеріалами конференції суддів Апеляційного суду Черкаської області та загальних місцевих судів Черкаської області, м. Чорнобай, 19 жовтня 2012 року).
З 19 листопада 2012 року набирає чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК), ухвалений Верховною Радою України 13 квітня 2012 року.
Як науковці, так і юристи-практики однозначно сходяться на думці, що цей нормативно-правовий акт докорінно змінює всю сукупність правовідносин, які складаються між суспільством в особі окремих органів системи кримінальної юстиції, а також в особі суду, й особою, яка підлягає притягненню до кримінальної відповідальності за вчинення злочину чи кримінального проступку. Новий КПК системно реформує кримінальний процес, починаючи з його понятійного апарату й закінчуючи правовою регламентацією окремих його інститутів. Уводяться багато новацій: відсутність процедури порушення кримінальної справи, скасування інституту додаткового розслідування кримінальної справи. Принципово іншими стають підходи до процедури оцінки доказів винуватості особи й інше.
Однією з новацій нового КПК також є суттєве розширення функції суду щодо контролю за дотриманням прав і свобод сторін кримінального провадження під час досудового розслідування, а також запровадження з цією метою інституту слідчого судді, як особи, яка спеціально уповноважується на здійснення такого контролю.
Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року з численними змінами та доповненнями функцію контролю за дотриманням прав сторін кримінального провадження під час досудового слідства здебільшого покладав на органи прокуратури. Саме прокурори мали за законом левову частку повноважень здійснювати нагляд за законністю ведення досудового слідства в цілому та вчинення окремих слідчих дій зокрема.
Зі здобуттям Україною незалежності нагальною для свого впровадження у законодавство стала тенденція застосування судового контролю за веденням досудового слідства, й віддання на вирішення виключно суду питань, які стосуються обмеження прав і свобод особи під час досудового слідства. Наслідками цього стали зміни до Кримінально-процесуального кодексу 1960 року щодо надання можливості особі оскаржити у судовому порядку постанову про порушення кримінальної справи; щодо надання дозволу на проведення обшуку у житлі особи виключно судом, а також щодо вирішення виключно судом питання про застосування до особи запобіжного заходу у виді взяття під варту.
Втім, головну роль у контролі за дотриманням законності в ході досудового слідства продовжувала відігравати прокуратура як орган, який був останньою інстанцією, куди певна особа могла звернутися зі скаргою на дії слідчого стосовно більшості аспектів ведення досудового слідства, а судовий контроль з цих питань міг здійснюватися лише з часу надходження кримінальної справи на розгляд до суду.
Новий КПК України істотно змінює цю ситуацію й забезпечує значне розширення функції судового контролю за досудовим розслідуванням, а саме:
- забезпечує можливість оскарження безпосередньо до суду окремих рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора в ході досудового розслідування;
- встановлює майже повну монополію суду щодо вирішення питань про обмеження прав і свобод особи в ході досудового розслідування;
- розширює повноваження суду щодо надання дозволів на вчинення окремих слідчих дій;
- наділяє суд деякою мірою наглядовими функціями в питанні оцінки законності затримання особи та тримання її під вартою.
Ключовою й абсолютно новою для вітчизняного кримінального процесуального законодавства фігурою, яка уповноважується новим законом на здійснення зазначених вище функцій, є фігура слідчого судді. Власне, слідчі судді як спеціальні суб’єкти з тим чи іншим спектром процесуальних повноважень існують в правових системах багатьох країн світу, зокрема Італії, Франції, Німеччини, Литви, Латвії, Молдови. В деяких країнах навіть є тенденції щодо недоцільності виокремлення слідчого судді як спеціального суб’єкта, оскільки ці функції має здійснювати будь-який суддя, якому на розгляд в загальному порядку надходять відповідні клопотання чи скарги, розгляд яких на даний час віднесений до компетенції слідчого судді. Цілком імовірною є поява інституту слідчого судді в кримінальному процесуальному законодавстві й інших країн, зокрема Російської Федерації.
Інститут слідчого судді й питання його впровадження у вітчизняне законодавство були предметом наукових досліджень й багатьох вітчизняних вчених, зокрема Ю. М. Грошевого, В. Т. Маляренка, В. Д. Бринцева, Ю. П. Аленіна, Ю. В. Скрипіної, А. Р. Туманянц та інших, які системно і послідовно відстоювали позицію необхідності впровадження дієвого судового контролю за дотриманням прав особи під час досудового розслідування. З огляду на це, можна констатувати, що інститут слідчого судді є одним з найбільш ретельно і детально регламентованих інститутів в системі нового КПК України, хоча проблемних питань залишається також багато, особливо щодо практичного застосування окремих положень закону в цій сфері.
Отже, новий КПК дає наступне визначення поняття слідчого судді. Це суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, та у випадку, передбаченому статтею 247 цього Кодексу, - голова чи за його визначенням інший суддя Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апеляційного суду області, міст Києва та Севастополя.
З цього визначення можливо зробити висновок про те, що слідчим суддею може виступати виключно суддя загального місцевого суду першої інстанції, й лише щодо вирішення питань, пов’язаних з проведенням негласних слідчих (розшукових) дій, слідчим суддею за посадою виступає голова відповідного апеляційного суду, який може повністю чи частково делегувати своїх повноваження іншому судді цього суду шляхом ухвалення відповідного розпорядження.
Щодо порядку набуття статусу слідчого судді певним суддею, новий КПК України встановлює, що слідчий суддя (слідчі судді) у суді першої інстанції обирається зборами суддів зі складу суддів цього суду. Також у п. 18 перехідних положень КПК встановлює наступне. Не пізніше трьох місяців з дня опублікування цього Кодексу у місцевих загальних судах проводяться збори суддів з метою обрання слідчих суддів у порядку, встановленому Законом України "Про судоустрій і статус суддів". У разі якщо у зазначений строк слідчого суддю не було обрано, його повноваження, передбачені цим Кодексом, виконує найстарший за віком суддя цього суду до дня обрання слідчого судді.
Тобто закон встановлює, що статус слідчого судді набувається шляхом обрання слідчого судді з поміж суддів певного суду іншими суддями цього ж суду. При цьому в законі немає жодних вимог чи обмежень до кандидата на виконання функцій слідчого судді, не встановлюється мінімальної чи максимальної кількості слідчих суддів у певному судді залежно від загальної кількості суддів цього суду, не передбачається жодної залежності набуття особою цього статусу відносно спеціалізації цього судді у певній категорії справ. Також закон не встановлює і не регламентує порядку висунення претендентів на цей статус, порядку скликання і проведення зборів суддів, їх кворуму, необхідної кількості голосів за обрання особи; щодо строку, на який обирається слідчий суддя тощо.
Всі ці питання закон фактично відносить на вирішення зборів суддів певного суду, розраховуючи, що судді зможуть самостійно їх врегулювати. Лише на випадок не вирішення цього питання зборами суддів, закон передбачає, що статус слідчого судді поза обранням й без урахування згоди такої особи набуває найстарший за віком суддя цього суду. При цьому ні закон, ні жодні інші спеціальні інструкції не встановлюють жодних пільг у навантаженні слідчого судді порівняно з іншими суддями й не передбачають можливості спеціалізації слідчого судді у вирішенні виключно тих справ, які відносяться саме до компетенції слідчого судді, будучи звільненим від розгляду інших категорій справ. Немає однозначної відповіді також й на питання, яким чином мають розподілятися справи між кількома слідчими суддями у певному суді, й чи в змозі автоматизована система розподілу справ враховувати необхідність пропорційного розподілу певних справ саме між слідчими суддями цього суду.
З огляду на указане можна сказати, що найстарший за віком суддя в окремому суді до певної міри є заручником ситуації, й буде змушений виконувати обов’язки слідчого судді у разі не вирішення питання про обрання таких осіб, незалежно від свого бажання виконувати ці функції, а також без урахування того, чи довірили б саме йому його колеги судді виконувати ці функції. Відмовитися в цій ситуації від виконання цих функцій найстарший за віком суддя не може, оскільки відсутність в суді слідчого судді з часу набрання чинності новим КПК може паралізувати хід досудового розслідування по кримінальним справам. Крім цього, така відмова може бути розцінена як ухилення від здійснення правосуддя, що може мати наслідком притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.
Втім, слід зазначити, що слідчий суддя однозначно буде мати у провадженні меншу кількість кримінальних справ щодо розгляду їх по суті, оскільки, вирішуючи окремі питання провадження кримінальної справи в ході досудового розслідування, він виключатиме себе як суддю, який може розглядати цю справу в суді по суті, оскільки повторна участь судді за таких обставин у розгляді справи законом не допускається.
Щодо кількості слідчих суддів у певному суді, варто вказати, що наявність лише одного обраного зборами чи визначеного за віком слідчого судді, на нашу думку, є недоцільною. Таких осіб має бути щонайменш двоє з метою забезпечення безперервності відправлення правосуддя з питань, що належать до компетенції слідчого судді. Адже у разі хвороби слідчого судді, його відпустки, задоволення обґрунтованого відводу слідчому судді тощо, жодний інший суддя цього суду без обрання його зборами суддів не зможе автоматично замінити відсутнього слідчого суддю.
Підсумовуючи указане вище, можна зробити попередній висновок про те, що новий КПК України розглядає слідчого суддю як особу, що спеціально уповноважується у передбачений законом спосіб, а саме шляхом обрання, на виконання певних визначених законом функції, й тому має дещо ширші повноваження, ніж інші судді. З огляду на це, законодавець декларує тезу, що слідчий суддя має бути особою, яка певною мірою спеціалізується на виконанні функцій слідчого судді, системно розвиваючи й поглиблюючи свої знання та навички в цій сфері, хоча й не будучи звільненою від виконання інших обов’язків судді. Саме тому закон не передбачає можливості виконання всіма суддями певного суду обов’язків слідчого судді у порядку черговості, а навпаки виокремлює фігуру слідчого судді з-поміж інших суддів як особу обрану. Хоча варто нагадати, що жодних перешкод чи заборон для обрання, наприклад, кожного місяця у певному суді нового слідчого судді чи кількох слідчих суддів закон також не містить.
На нашу думку, в найближчому майбутньому зазначені вище проблемні питання будуть врегульовані в спеціальній інструкції чи рекомендаціях Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та Державної судової адміністрації України.
Новий КПК України покладає на слідчого суддю значний об’єм функцій та обов’язків, які він має виконувати. Функції слідчого судді, які він здійснює в ході кримінального провадження, можна умовно поділити на кілька груп:
1. Розгляд питань, які стосуються застосування, зміни чи скасування заходів забезпечення кримінального провадження (у тому числі й запобіжних заходів);
2. Нагляд за дотриманням законності в питаннях затримання особи та утримування її під вартою;
3. Надання дозволів на вчинення окремих слідчих дій в ході досудового розслідування;
4. Розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора під час досудового розслідування;
5. Вирішення питань щодо поміщення неповнолітнього у приймальник-розподільник та щодо направлення особи до медичного закладу для проведення психіатричної експертизи;
6. Функції слідчого судді в межах міжнародного співробітництва під час кримінального провадження;
Відповідно до змісту розділу II КПК України виключно слідчий суддя під час досудового розслідування у справі за клопотанням відповідних осіб (як правило, слідчого за узгодженням цього клопотання з прокурором) вирішує питання про застосування таких заходів забезпечення кримінального провадження як:
- привід, який полягає у примусовому супроводженні представниками уповноваженого органу підозрюваного, обвинуваченого або свідка до місця виклику в зазначений час. Привід не може застосовуватися до потерпілого (глава 11 КПК);
- накладення грошового стягнення на учасників кримінального провадження за невиконання ними процесуальних обов’язків, зокрема за неявку на виклик без поважних причин (глава 12 КПК);
- тимчасове обмеження підозрюваного у користуванні правом на керування транспортним засобом або судном, правом полювання чи правом на здійснення підприємницької діяльності (глава 13 КПК);
- відсторонення від посади особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого злочину, і незалежно від тяжкості злочину - щодо особи, яка є службовою особою правоохоронного органу (глава 14 КПК);
- тимчасовий доступ до речей і документів, який полягає у наданні стороні кримінального провадження особою, у володінні якої знаходяться такі речі і документи, можливості ознайомитися з ними, зробити їх копії та, у разі прийняття відповідного рішення слідчим суддею, судом, вилучити їх, тобто здійснити їх виїмку (глава 15 КПК);
- тимчасове вилученням майна, яке полягає у фактичному позбавленні підозрюваного можливості володіти, користуватися та розпоряджатися певним його майном до вирішення питання про арешт цього майна або його повернення цій особі (глава 16 КПК);
- арешт майна, під яким розуміють тимчасове позбавлення підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, можливості відчужувати певне його майно за ухвалою до скасування арешту майна (глава 17 КПК);
- затримання особи, яке полягає у наданні слідчим суддею дозволу уповноваженій особі на затримання підозрюваного чи обвинуваченого з метою його приводу до слідчого судді для участі у розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою (ст. ст. 188-191 КПК).
Окремо необхідно указати, що виключно слідчим суддею в ході досудового розслідування за клопотанням слідчого, яке узгоджене з прокурором, вирішуються питання про застосування таких особливих заходів забезпечення кримінального провадження як запобіжних заходів. Зокрема, таких як:
- особисте зобов’язання, яке полягає у покладенні на підозрюваного чи обвинуваченого судом певних зобов’язань, якими можуть бути зокрема: зобов’язання підозрюваного, обвинуваченого прибувати за кожною вимогою до суду або до іншого визначеного органу державної влади; прибувати до визначеної службової особи із встановленою періодичністю; не відлучатися із населеного пункту, в якому він зареєстрований, проживає чи перебуває, без дозволу слідчого, прокурора або суду; повідомляти слідчого, прокурора чи суд про зміну свого місця проживання та/або місця роботи; утримуватися від спілкування з будь-якою особою, визначеною слідчим суддею, судом, або спілкуватися з нею із дотриманням умов, визначених слідчим суддею, судом; не відвідувати місця, визначені слідчим суддею або судом, інші (ст. ст. 179, 194 КПК);
- особиста порука, яка полягає у наданні особами, яких слідчий суддя, суд вважає такими, що заслуговують на довіру, письмового зобов'язання про те, що вони поручаються за виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього указаних вище у попередньому абзаці обов'язків і зобов'язуються за необхідності доставити його до органу досудового розслідування чи в суд на першу про те вимогу (ст. 180 КПК);
- застава, яка полягає у внесенні коштів у грошовій одиниці України на спеціальний рахунок, визначений в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, з метою забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов'язків, під умовою звернення внесених коштів у доход держави в разі їх невиконання (ст. 182 КПК);
- домашній арешт, який полягає у забороні підозрюваному, обвинуваченому залишати житло цілодобово або у певний період доби (ст. 181 КПК);
- тримання під вартою, який є виключним запобіжним заходом й полягає в примусовому утримуванні особи на визначений слідчим суддею і законом період часу у спеціальній установі, й застосовується виключно тоді, коли інші запобіжні заходи не можуть бути достатньо ефективними (ст. 183 КПК).
Окремо новий КПК у главі 21 регламентує порядок прийняття рішень чи надання дозволів на проведення негласних слідчих (розшукових) дій, що входить до компетенції голови відповідного апеляційного суду Автономної Республіки Крим, області, міст Києва чи Севастополя, який діє як слідчий суддя. Зокрема, такими діями є аудіо чи відео контроль особи, накладення арешту на кореспонденцію, огляд і виїмка кореспонденції, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж чи з електронних інформаційних систем, обстеження публічно недоступних місць, спостереження за особою та інші.
Безумовно кожен захід забезпечення кримінального провадження, у тому числі й кожен запобіжний захід чи негласна слідча дія, мають свої особливості, проблемні і суперечливі моменти у їх правовій регламентації, й очевидно безліч питань виникне також під час їх практичного застосування. Однак, на даний час вже можна сказати, що в їх правовій регламентації присутні багато прогресивних рис.
По-перше, порядок застосування указаних заходів ґрунтується на чіткій презумпції того, що жоден захід забезпечення кримінального провадження (у тому числі й запобіжний захід чи негласна слідча дія) не може бути застосованим, якщо слідчим, прокурором чи іншою уповноваженою особою не буде належно доведена виключна необхідність застосування таких заходів.
По-друге, при застосуванні слідчим суддею указаних заходів фактично легалізується можливість попередньої оцінки слідчим суддею обґрунтованості наявної підозри щодо особи у вчиненні певного злочину чи обґрунтованості та первинної кваліфікації пред’явленого особі обвинувачення. КПК України 1960 року взагалі категорично не допускав подібного, що вочевидь обмежувало суд у повноті оцінки ситуації. Хоча такі висновки суду, а також й покази особи, які надані слідчому судді в ході вирішення питання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, не можуть використовуватися як преюдиція під час подальшого розгляду відповідної кримінальної справи по суті. По-третє, розгляд будь-яких питань слідчим суддею, як і суддею щодо розгляду справи по суті, має суворо фіксуватися за допомогою технічних засобів, зокрема, аудіо чи відеозапису. Строки розгляду клопотань слідчим суддею є дуже стислими, як правило, це 2-3 дні або негайний розгляд. Значно більш ефективно регламентуються питання забезпечення права на захист особи, щодо якої вирішується питання про можливе обмеження її прав і свобод слідчим суддею в ході досудового розслідування. Чітко регламентовані строки застосування певних заходів забезпечення кримінального провадження, й визначено, що ці заходи втрачають свою чинність одразу після спливу строку їх застосування, якщо не було прийняте окреме рішення про продовження такого строку.
Також варто окремо зупинитися на питаннях підсудності розгляду слідчим суддею певного суду першої інстанції клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження взагалі, й запобіжних заходів зокрема.
За загальним правилом, яке визначене у ч. 2 ст. 132 КПК України, клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження на підставі ухвали слідчого судді подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування. Тобто розгляд цих клопотань має здійснюватися слідчим суддею того суду, в межах територіальної юрисдикції якого згідно зі своєю юридичною адресою розташований відповідний орган, наділений законом функцією досудового розслідування.
Враховуючи, що відповідно до змісту ст. 131 КПК запобіжні заходи є одними з різновидів заходів забезпечення кримінального провадження, дія ч. 2 ст. 132 КПК має стосуватися й щодо клопотань про застосування, зміну чи скасування й запобіжних заходів в тому числі.
Однак, у ч. 1 ст. 184 та ч. 1 ст. 200 КПК України, зазначено, що клопотання слідчого, прокурора про застосування, зміну чи скасування запобіжного заходу подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування.
Очевидно, що положення ч. 2 ст. 132 та ч. 1 ст. 184 й ч. 1 ст. 200 КПК України з приводу підсудності клопотань щодо запобіжних заходів не є тотожними за своїм змістом. Якщо перша з них прив’язується до юридичної адреси органу досудового розслідування, який ініціює клопотання, то другі орієнтуються на територіальну юрисдикцію суду, де здійснюється досудове розслідування.
Це протиріччя не має жодного практичного значення, якщо органи досудового розслідування фактично розташовані в межах території, на яку розповсюджується юрисдикція певного суд, що здебільшого є типовим для районних чи міськрайонних судів областей, однак, як правило, не є типовим для районних судів міст і районних судів з територіальною юрисдикцією навколо міст, які при цьому розташовані у самих містах.
Наприклад, автор цієї публікації працює суддею Черкаського районного суду Черкаської області, територіальною юрисдикцією якого є територія Черкаського району Черкаської області, хоча сам суд розташований на території Придніпровського району м. Черкаси. Черкаський районний відділ УМВС України в Черкаській області розташований на території Соснівського району м. Черкаси, а прокуратура Черкаського району Черкаської області – на території Придніпровського району м. Черкаси.
Відтак, виходячи з указаних вище норм КПК України, клопотання слідчого Черкаського районного відділу УМВС, який за своєю юридичною адресою розташований на території Соснівського району м. Черкаси, про застосування певного заходу забезпечення кримінального провадження (крім запобіжних заходів), має подаватися до Соснівського районного суду м. Черкаси за правилами ч. 2 ст. 132 КПК України. Відповідно, якщо таке клопотання ініціює слідчий прокуратури Черкаського району Черкаської області, яка розташована у Придніпровському районі м. Черкаси, то таке клопотання має подаватися до Придніпровського районного суду м. Черкаси на підставі тієї ж норми КПК України.
Тоді як клопотання цих же органів про застосування, зміну чи скасування саме запобіжного заходу має подаватися до Черкаського районного суду Черкаської області за правилами ч. 1 ст. 184 та ч. 1 ст. 200 КПК України.
Виключення тут складає лише положення ч. 1 ст. 192 КПК України, де зазначено, що прокурор, слідчий за погодженням з прокурором має право звернутися із клопотанням про застосування запобіжного заходу до особи, яку затримано без ухвали про дозвіл на затримання за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування, а якщо це неможливо протягом 60 годин з моменту затримання особи, - до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого особа була затримана.
Тобто якщо слідчий Черкаського РВ УМВС чи слідчий прокуратури Черкаського району затримають особу без попереднього дозволу слідчого судді на її затримання, то протягом 60 годин з моменту затримання вони повинні звернутися з клопотанням про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою відповідно до Соснівського або до Придніпровського суду м. Черкаси за місцем знаходження органу досудового розслідування. Й лише якщо особа була затримана на території Черкаського району Черкаської області, про що має бути вказано у протоколі її затримання, то після 60 годин після її затримання, але до спливу остаточних 72-ох годин після її затримання, указані органи можуть звернутися з указаним клопотанням саме до Черкаського районного суду Черкаської області.
Значною новацією нового КПК є фактичне наділення слідчого судді функцією нагляду за законністю в питаннях позбавлення свободи певної особи, адже до цього часу наглядова функція практично не була властива суду взагалі. Так, відповідно до ст. 206 КПК, кожен слідчий суддя суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться особа, яка тримається під вартою, має право постановити ухвалу, якою зобов'язати будь-який орган державної влади чи службову особу забезпечити додержання прав такої особи. Якщо слідчий суддя отримує з будь-яких джерел відомості, які створюють обґрунтовану підозру, що в межах територіальної юрисдикції суду знаходиться особа, позбавлена свободи за відсутності судового рішення, яке набрало законної сили, або не звільнена з-під варти після внесення застави в установленому цим кодексом порядку, він зобов'язаний постановити ухвалу, якою має зобов'язати будь-який орган державної влади чи службову особу, під вартою яких тримається особа, негайно доставити цю особу до слідчого судді для з'ясування підстав позбавлення свободи. Слідчий суддя зобов'язаний звільнити позбавлену свободи особу, якщо орган державної влади чи службова особа, під вартою яких тримається ця особа, не надасть судове рішення, яке набрало законної сили, або не доведе наявність інших правових підстав для позбавлення особи свободи.
Фактично указана норма закону надає право слідчому судді самостійно ініціювати перевірку законності позбавлення свободи певної особи в межах територіальної юрисдикції відповідного суду, незалежно від того, з яких джерел суддя довідався про такий факт. Відтак, судовий контроль набуває активної форми, а не лише пасивної форми вирішення окремих звернень чи клопотань певних суб’єктів. На даний час, щоправда, недостатньо зрозуміло, якими будуть фактичні способи реалізації слідчим суддею указаних повноважень й наскільки вони будуть дієвими, однак наявність такої норми у КПК однозначно матиме позитивний превентивний вплив щодо можливих фактів незаконного позбавлення свободи окремої особи, адже кожний такий факт може бути негайно поставлений на контроль суду.
Новий КПК України зберігає та значно розширює порівняно з КПК 1960 року функцію судового контролю за вчиненням слідчим чи прокурором окремих слідчих дій в ході досудового розслідування кримінальної справи (розділ III КПК). Зокрема, слідчий суддя наділений наступними функціями в цій сфері:
- за зверненням сторони кримінального провадження (не лише слідчого чи прокурора) має право допитати під час досудового розслідування свідка або потерпілого у справі, якщо існує ризик того, що така особа з певних причин не зможе надати такі покази пізніше під час судового розгляду справи. Результати такого допиту визначаються як допустимі докази. Подібний допит підозрюваного чи обвинуваченого слідчим суддею неможливий. Такий допит може бути проведений й в режимі відеоконференції (ст. 225, ч. 2 ст. 232 КПК);
- надає дозвіл на проникнення до житла чи іншого володіння особи. Під житлом особи розуміється будь-яке приміщення, яке знаходиться у постійному чи тимчасовому володінні особи, незалежно від його призначення і правового статусу, та пристосоване для постійного або тимчасового проживання в ньому фізичних осіб, а також всі складові частини такого приміщення (ст. 233 КПК);
- надає дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи (ст. 234-236 КПК);
- надає дозвіл на проведення слідчого експерименту у житлі або іншому володінні особи, якщо добровільна згода цієї особи на проведення такого експерименту відсутня (ч. 5 ст. 240 КПК);
- має право доручити проведення експертизи відповідному експерту чи експертній установі для з’ясування обставин, що мають значення для кримінального провадження, й для з’ясування яких необхідні спеціальні знання, а також може примусово залучити особу до проведення медичної чи психіатричної експертизи ( ст. 242 КПК);
- у разі відмови слідчого, прокурора в задоволенні клопотання сторони захисту про залучення експерта слідчий суддя за клопотанням особи, якій відмовили у задоволенні такого клопотання, має право залучити експерта для проведення відповідного експертного дослідження, а також може зобов’язати особу надати біологічні зразки для проведення експертизи, якщо така особа відмовляється надати їх добровільно (ст. 244, ч. 3 ст. 245 КПК);
- у разі зволікання при ознайомленні з матеріалами, до яких надано доступ, слідчий суддя за клопотанням сторони кримінального провадження з урахуванням обсягу, складності матеріалів та умов доступу до них зобов'язаний може встановити строк для ознайомлення з матеріалами, після спливу якого сторона кримінального провадження або потерпілий вважаються такими, що реалізували своє право на доступ до матеріалів (ч. 10 ст. 290 КПК).
Інших повноважень слідчого судді щодо контролю за вчиненням окремих слідчих чи процесуальних дій в ході досудового розслідування розділ III КПК України не передбачає. Враховуючи це, слід відзначити, що ряд процесуальних моментів законодавець залишив поза межами судового контролю, зокрема, контроль за строками досудового розслідування справи щодо можливого безпідставно тривалого зупинення строку досудового розслідування, питання ексгумації трупа, питання освідування особи на предмет наявності на її тілі слідів кримінального правопорушення або особливих прикмет.
Наступною групою функцій слідчого судді є функції щодо розгляду слідчим суддею скарг на рішення дії чи бездіяльність слідчого або прокурора в ході досудового розслідування (глава 26 КПК). Одразу варто вказати, що далеко не всі рішення, дії чи прояви бездіяльності слідчого або прокурора в ході досудового розслідування можуть бути оскаржені у судовому порядку до передання справи до суду. Закон встановлює чіткий і вичерпний перелік указаних дій чи рішень.
Зокрема, у ст. 303 КПК України зазначено, що на досудовому провадженні можуть бути оскаржені такі рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора: 1) бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення; 2) рішення слідчого, прокурора про зупинення досудового розслідування; 3) рішення слідчого чи прокурора про закриття кримінального провадження; 4) рішення прокурора, слідчого про відмову у визнанні особи потерпілим; 5) рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора при застосуванні заходів безпеки щодо особи; 6) рішення слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій; 7) рішення слідчого, прокурора про зміну порядку досудового розслідування та продовження його згідно з правилами, передбаченими главою 39 цього кодексу щодо застосування примусових заходів медичного характеру.
Скарга може бути подана уповноваженими особами безпосередньо до суду протягом 10 днів з моменту прийняття оскаржуваного рішення, вчинення дії або бездіяльності (ч. 1 ст. 304 КПК). Скарга має бути розглянута слідчим суддею протягом 72 годин з моменту її надходження, крім скарг на рішення про закриття кримінального провадження, які розглядаються не пізніше п’яти днів з моменту надходження скарги (ч. 2 ст. 306 КПК). При цьому подання скарги на рішення, дію чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування не зупиняє виконання цього рішення чи саму дію (ч. 1 ст. 305 КПК). Абсолютна більшість всіх ухвал слідчого судді за наслідками розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора в ході досудового розслідування є остаточними й не підлягають подальшому оскарженню, крім ухвали про відмову у задоволенні скарги на постанову про закриття кримінального провадження (ч. 3 ст. 307 КПК).
Крім цього, слід звернути увагу, що у главі 26 КПК немає однозначної вказівки на підсудність указаних вище скарг певному суду, тобто залишається неврегульованим питання, за яким принципом необхідно подавати такі скарги до певного суду: територіальним (за місцем розташування органу досудового розслідування) чи юрисдикційним (орієнтуючись на територіальну юрисдикцію відповідно органу досудового розслідування та/або суду)? Як зазначалося вище, ці принципи можуть указувати на різні суди. В частині 1 ст. 306 КПК зазначається лише, що вказані скарги розглядаються слідчим суддею місцевого суду згідно з правилами судового розгляду, передбаченими ст. ст. 318-380 КПК України (глава 29 КПК «Судовий розгляд»). Однак, це положення вказує на підстави і порядок судового розгляду скарги, однак не визначає питання прийняття такої скарги слідчим суддею певного суду до розгляду стосовно аспектів підсудності цієї скарги.
Дещо осторонь від інших функцій знаходяться функції слідчого судді в ході кримінального провадження щодо вирішення питання про направлення особи старшої одинадцяти років, яка однак не досягла віку притягнення до кримінальної відповідальності, й щодо якої вирішується питання про можливе застосування примусових заходів виховного характеру, до приймальника-розподільника, а також функція щодо вирішення питання про направлення особи до медичного закладу для проведення психіатричної експертизи.
Відповідно до ч. 4 ст. 499 КПК, за наявності достатніх підстав вважати, що зазначена малолітня особа, вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, за яке Кримінальним кодексом України передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад п'ять років, вона може бути поміщена у приймальник-розподільник для дітей на строк до тридцяти днів на підставі ухвали слідчого судді, суду, постановленої за клопотанням прокурора згідно з правилами, передбаченими для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Строк тримання особи у приймальнику-розподільнику для дітей може бути продовжено ухвалою слідчого судді, суду ще на строк до тридцяти днів.
Відповідно до ч. 2 ст. 509 КПК, у разі необхідності здійснення тривалого спостереження та дослідження особи може бути проведена стаціонарна психіатрична експертиза, для чого така особа направляється до відповідного медичного закладу на строк не більше двох місяців. Питання про направлення особи до медичного закладу для проведення психіатричної експертизи вирішується під час досудового розслідування ухвалою слідчого судді за клопотанням сторони кримінального провадження в порядку, передбаченому для подання та розгляду клопотань щодо обрання запобіжного заходу.
Також слідчий суддя має ряд функцій щодо міжнародного співробітництва під час кримінального провадження. Зокрема, слідчий суддя:
- здійснює допит певної особи за запитом компетентного органу іноземної держави шляхом проведення відео- або телефонної конференції (ст. 567 КПК);
- вирішує питання про тимчасовий арешт затриманої особи, яка вчинила злочин за межами України й розшукується іноземною державою, на строк до сорока діб до надходження запиту про її видачу (ст. ст. 582, 583 КПК);
- після надходження запиту компетентного органу іноземної держави про видачу особи вирішує за клопотанням прокурора питання про запобіжний захід, не пов’язаний з триманням під вартою цієї особи, або про екстрадиційний арешт цієї особи до вирішення питання про її екстрадицію та фактичну передачу уповноваженим представникам іноземної держави, але не більше ніж на 12 місяців. Також слідчий суддя затверджує згоду особи на спрощений порядок її видачі з України в порядку екстрадиції, якщо така особа добровільно згодна на її видачу певній іноземній державі. Надалі це питання вирішує по суті центральний орган України, спеціально уповноважений на вирішення таких питань (ст. ст. 584, 585, 588 КПК);
- розглядає скарги на рішення центрального органу України про видачу особи (екстрадицію), подані особою, стосовно якої воно прийняте, її захисником чи законним представником. Скарга подається до слідчого судді, в межах територіальної юрисдикції якого така особа тримається під вартою. Якщо до особи застосовано запобіжний захід, не пов'язаний із триманням під вартою, скарга на рішення про видачу такої особи (екстрадицію) може бути подана до слідчого судді, в межах територіальної юрисдикції якого розташований відповідний центральний орган України (ст. 591 КПК).
Наведений вище перелік функцій слідчого судді достатньо яскраво демонструє, наскільки важливою і повноважною є ця особа в сфері кримінального провадження. У підсумку можна зробити загальний висновок, що слідчий суддя – це суддя, уповноважений забезпечувати законність та обґрунтованість обмеження конституційних прав і свобод людини на досудовому провадженні по кримінальній справі, до компетенції якого належить прийняття рішення про застосування заходів кримінально-процесуального примусу, проведення слідчих та інших процесуальних дій, що обмежують конституційні права людини, розгляд скарг на дії (бездіяльність) та рішення слідчого чи прокурора, інше.
Основним призначенням слідчого судді є здійснення судового захисту прав і законних інтересів осіб, які приймають участь в кримінальному процесі, та забезпечення законності провадження по справі на досудових стадіях. Це зумовлює специфічний характер виконуваної ним кримінально-процесуальної функції, а саме: забезпечення законності та обґрунтованості обмеження конституційних прав і свобод людини на досудовому провадженні по кримінальній справі.
Робота слідчого судді вочевидь має бути водночас складною і цікавою, як завжди складним і цікавим є шлях, що кимось прокладається вперше. Саме діючі на даний час судді будуть напрацьовувати першу судову практику в Україні у цій сфері, яка надалі буде узагальнюватися судами вищих інстанцій з метою її уніфікації і вдосконалення.
Вже зараз зрозуміло, що до слідчих суддів закон пред’являє підвищені вимоги щодо оперативності розгляду ними клопотань, вимагає підвищеної уваги, проникливості і далекоглядності у своїх рішеннях, встановлюючи необхідність у багатьох ситуаціях ухвалювати рішення негайно, й при цьому віддаючи їм у руки вирішення найбільш чутливих для особи питань – питань обмеження її прав і свобод.
Втім, не дивлячись на всі складності, варто висловити впевненість, що напрямок реформування кримінального процесу, окреслений новим КПК, є вірним, й функції суду щодо контролю за законністю ведення досудового розслідування будуть і надалі розширюватися.
Джерела:
1. Кримінальний процесуальний кодекс України. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України», - Х.: Одіссей, 2012. – 360 с.
2. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / За загальною редакцією професорів В. Г. Гончаренка, В. Т. Нора, М. Є. Шумила. – К.: Юстініан, 2012. – 1224 с.
3. Міжнародні стандарти у сфері судочинства. – К.: Істина, 2012. – 488 с.
4. Скрипіна Ю.В. Слідчий суддя в системі кримінально-процесуальної діяльності (порівняльно-правове дослідження): автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.09, Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. - Х., 2008. - 20 с.
Автор: Іваненко Ігор Володимирович,
заступник голови Черкаського районного суду
Черкаської області, слідчий суддя,
кандидат юридичних наук, доцент
4. Виконання положень міжнародних договорів України про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах.
Відповідно до Положення про Головні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2011 № 1707/5, Головне управління юстиції організовує взаємодію судів та інших органів державної влади у цивільних та кримінальних справах із компетентними органами іноземних держав на підставі законів, міжнародних договорів України; забезпечує виконання положень міжнародних договорів України про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах.
Міжнародна правова допомога у цивільних справах.
Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 року.
Питання надання правової допомоги між державами СНД врегульовані Конвенцією про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, яку було підписано 22 січня 1993 року у м. Мінську (далі - Конвенція). Відповідно до ст. 83 Конвенції вона набула чинності 8 серпня 1993 року, ратифікована Верховною Радою України 10 листопада 1994 року і набула чинності 14 квітня 1995 року. Цей документ спрямований на забезпечення належного захисту прав і законних інтересів осіб, що проживають на територіях країн СНД.
28 березня 1997 року у Москві було підписано Протокол до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, який набрав чинності в України з 17 вересня 1999 року.
Зазначену Конвенцію слід застосовувати у відносинах України з Республікою Білорусь, Азербайджанською Республікою, Республікою Узбекистан, Російською Федерацією, Республікою Казахстан, Республікою Таджикистан, Республікою Вірменія, Киргизькою Республікою, Республікою Молдова, Грузією та Туркменістаном.
Статтею 14 Конвенції передбачений обов’язок Договірних Сторін пересилати на прохання без перекладу і безкоштовно свідоцтва про реєстрацію актів цивільного стану, документи про освіту, стаж роботи та інші документи, що стосуються особистих або майнових прав і інтересів громадян запитуваної Договірної Сторони й інших осіб, що проживають на їхній території. Водночас Протоколом до Конвенції запроваджується обов‘язковий переклад російською мовою, у випадку виконання документів державними мовами Договірних сторін.
Слід зазначити, що в статті 17 Конвенції передбачено, що при виконанні цієї Конвенції установи юстиції Договірних Сторін користуються державними мовами Договірних Сторін або російською мовою.
Також, Протоколом від 1997 року зазначену статтю було доповнено реченням такого змісту: «У випадку виконання документів державними мовами Договірних Сторін до них додаються засвідчені переклади російською мовою».
Відповідно до статті 13 Конвенції усі документи, складені та посвідчені згідно із чинним законодавством країни не потребують додаткового посвідчення і користуються на територіях інших Договірних Сторін доказовою силою офіційних документів. До таких документів може бути зроблений переклад на російську мову, справжність перекладу або підпису перекладача на яких повинен бути засвідчений у встановленому порядку державним або приватним нотаріусом України. Такі документи повинні бути прийняті на території країн СНД без будь-якого додаткового засвідчення.
Крім того, міжнародні договори України, які регулюють питання правових відносин і міжнародної правової допомоги у цивільних справах, містять положення про те, що документи, складені або засвідчені компетентним органом однієї Договірної Сторони та підтверджені підписом уповноваженої особи й офіційною печаткою, є дійсними на території іншої Договірної Сторони без подальшого засвідчення.
Вимоги щодо складання та оформлення документів передбачені Інструкцією про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, затвердженою наказом Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації України від 27 червня 2008 року N 1092/5/54 (із змінами) (далі- Інструкція).
Звернення суду України з дорученням за кордон.
Доручення складається судом України, який розглядає цивільну справу, і повинно містити інформацію та документи, передбачені міжнародним договором України. Доручення адресується компетентному суду запитуваної держави та повинно містити:
а) найменування компетентного органу України, що розглядає цивільну справу;
б) найменування міжнародного договору України, на підставі якого запитується надання правової допомоги;
в) найменування і номер цивільної справи, у якій запитується правова допомога;
г) наявні дані про фізичну особу: прізвище, ім'я, по батькові, дата і місце народження, місце проживання, громадянство, місце роботи чи професія або наявні дані про юридичну особу: найменування, місцезнаходження, ідентифікаційний код Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України, банківські реквізити;
д) зміст доручення, чіткий перелік процесуальних дій, які належить учинити, а також інші відомості, необхідні для його виконання;
е) процесуальне становище особи, щодо якої необхідно вчинити процесуальні дії;
є) якщо запитується вручення документів, - найменування документів, які підлягають врученню;
ж) якщо запитується вручення виклику до суду, - дата і час судового засідання;
з) якщо запитується одержання свідчень особи, - перелік запитань або суть питань чи фактів, щодо яких необхідно одержати пояснення особи.
Доручення про вручення документів складається згідно з додатком 1 до Інструкції. Також додається формуляр підтвердження про вручення документа, який складається згідно з додатком 2.
До доручення про вручення виклику до суду обов'язково додається виклик (повідомлення) про день судового розгляду, форма якого наведена в додатку 3. Виклик (повідомлення) про день судового розгляду друкується на чистих аркушах паперу, без штампів суду.
Доручення про виконання окремих процесуальних дій має складатися згідно з додатком 4 та містити чіткий перелік процесуальних дій, які належить учинити.
Доручення підписується суддею та скріплюється гербовою печаткою суду України, який складає доручення.
Документи, що додаються до доручення, повинні бути оформлені відповідно до законодавства України, засвідчені підписом судді і печаткою суду України. Якщо документ, що надсилається, складається з декількох аркушів, вони мають бути відповідним чином прошнуровані, пронумеровані і скріплені печаткою суду України.
У разі потреби в одному дорученні може міститися прохання про вручення документів, про виконання процесуальних дій чи надання іншої правової допомоги, якщо це стосується однієї і тієї самої особи.
Звертаю Вашу увагу на те, що цивільна справа призначається до розгляду з урахуванням розумних строків пересилання документів та виконання направленого доручення за кордоном. Відповідно до міжнародної практики, яка склалася, документи повинні надсилатися компетентним органам іноземних держав не менше, як за 6 місяців до дня розгляду справи. У разі можливості судом призначається через 1 місяць резервна дата.
Доручення та документи, що до нього додаються, складаються мовою, передбаченою відповідним міжнародним договором України. Тому всі документи, які готуються відповідно до Мінської конвенції оформлюються російською мовою.
Виконання доручень іноземних компетентних органів в Україні
Доручення іноземного компетентного органу про вручення документів, про отримання доказів, про виконання інших процесуальних дій виконуються відповідно до чинного законодавства України з урахуванням положень міжнародного договору України, на підставі якого воно надійшло.
Зокрема, виконання в України судових доручень іноземних судів регулює ст. 417 ЦПК, виконання судового доручення про вручення виклику до суду – ст. 418 ЦПК.
Якщо доручення містить прохання про вручення документів, то особа, яка отримала документи, ставить свій підпис на копіях документів або на підтвердженні про вручення документа. Підпис особи засвідчується підписом судді та скріплюється печаткою суду України.
Якщо документи викладені мовою, іншою, ніж передбачено відповідним міжнародним договором України, вони можуть бути вручені особі, лише якщо вона погоджується їх отримати.
У разі відсутності особи, якої стосується доручення, за адресою, зазначеною у дорученні, суд України вживає заходів для встановлення фактичного місця перебування особи.
У разі неможливості виконання іноземного доручення суд надає відповідні підтверджуючі документи, зокрема: у разі невиконання у зв'язку з перебуванням фізичної особи у тривалому закордонному відрядженні або хворобою - довідку з місця роботи із зазначенням місця відрядження та дати повернення до України чи пояснення родичів або інших осіб, що проживають за відповідною адресою, довідку житлово-експлуатаційної організації чи виконавчого органу місцевого самоврядування, довідку з відповідного закладу охорони здоров'я; у разі невиконання у зв'язку зі смертю фізичної особи чи ліквідацією юридичної особи - відповідну інформацію органу реєстрації актів цивільного стану чи органу державної статистики; у разі невиконання у зв'язку з неявкою особи до суду - копії документів (судових повісток, повідомлень, розписок) на підтвердження того, що особу принаймні двічі було запрошено до суду України у порядку, установленому законодавством України; у разі невиконання у зв'язку з фактичною відсутністю особи за вказаною адресою та неможливістю встановити її місце проживання чи місцезнаходження - матеріали опитування родичів чи осіб, що проживають за даною адресою, довідку житлово-експлуатаційної організації чи виконавчого органу місцевого самоврядування, адресно-довідкового бюро, органу внутрішніх справ або інший документ, що може достовірно підтвердити фактичну відсутність особи.
За результатами розгляду іноземних доручень, суд складає такі документи:
стосовно іноземного доручення про вручення документів - протокол судового засідання та підтвердження про вручення документів, яке складається у двох примірниках;
стосовно іноземного доручення про отримання доказів чи про вчинення інших процесуальних дій - протокол судового засідання, інші документи, складені або отримані в ході виконання доручення.
Документи, що складаються за результатами виконання іноземного доручення, підписують суддя, який безпосередньо виконав доручення, і особа, яка склала відповідний документ, та скріплюють печаткою суду України.
Формуляр підтвердження про вручення документів заповнює суд.
Іноземне доручення виконується судом протягом місяця з дати його одержання. В обґрунтованих випадках суд виконує доручення протягом тривалішого розумного строку.
У разі неможливості виконання доручення у місячний строк, суд направляє Головному управлінню юстиції письмове повідомлення із зазначенням причин для відповідного інформування запитуючого компетентного органу.
Звернення з клопотанням про визнання і виконання за кордоном рішення суду України.
З метою звернення з клопотанням про визнання та виконання рішення суду України до компетентного органу запитуваної держави заінтересована особа звертається до суду України, який ухвалив рішення, для отримання документів, передбачених міжнародним договором України.
До клопотання, судом надаються:
засвідчена належним чином копія судового рішення (або у відповідному випадку - вироку);
довідка про те, що рішення (вирок) набрало законної сили, якщо це не випливає безпосередньо з тексту рішення чи вироку, за формою згідно з додатком 7 Інструкції. Довідка друкується на чистих аркушах паперу, без штампів суду;
довідка стосовно виконання частини рішення (вироку) або невиконання рішення (вироку) на території України за формою згідно з додатком 8 Інструкції. Довідка друкується на чистих аркушах паперу, без штампів суду;
якщо відповідач не брав участі в судовому засіданні - довідка про те, що відповідач був належним чином повідомлений про день та час судового розгляду (за формою згідно з додатком 9), такопії документів справи, що підтверджують повідомлення відповідача належним чином про час та місце судового розгляду справи. Довідка друкується на чистих аркушах паперу, без штампів суду.
Документи, що надає суд засвідчуються підписом судді і скріплюються гербовою печаткою суду України.
Якщо з часу винесення рішення до моменту звернення до суду України з клопотанням стягувач (стягувачка) змінив прізвище, слід додати належним чином засвідчену копію документа, що підтверджує факт зміни прізвища.
Підпис зацікавленої особи на клопотанні засвідчується підписом судді, який одержав клопотання, та скріплюється печаткою суду України.
Клопотання адресується іноземному суду.
Клопотання та додатки до нього подаються на російській мові та завіряються відповідно до законодавства України.
Визнання і виконання іноземних судових рішень в Україні.
Розгляд клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається відповідно до вимог ст. 395, 396 ЦПК України. Ухвала за результатами розгляду іноземного клопотання складається українською мовою. Однак у випадках, передбачених міжнародним договором України, суд складає ухвалу мовою, передбаченою відповідним міжнародним договором України, або додає до неї завірений відповідно до законодавства України переклад на таку мову.
Суд протягом трьох днів від дати проголошення ухвали за результатами розгляду іноземного клопотання надсилає стягувачу (заявнику) і боржнику її копію з роз'ясненням порядку оскарження або звернення до виконання. У разі, якщо відповідна особа проживає за кордоном, копія ухвали надсилається до Головного управління юстиції для передачі іноземному органу.
Суд на підставі рішення іноземного суду й ухвали про його визнання та надання дозволу на його примусове виконання одразу після набрання нею законної сили видає виконавчий лист і надсилає його із супровідним листом та копіями зазначеної ухвали і клопотання стягувача на виконання до відповідного органу державної виконавчої служби. Про направлення виконавчого листа суд України повідомляє Головне управління юстиціїіз зазначенням дати направлення виконавчого листа на виконання та назви органу державної виконавчої служби. Головне управління юстиції отриману інформацію із зазначенням адреси та номера телефону органу державної виконавчої служби направляє Міністерству юстиції України.
Копія ухвал надаються в 2-х примірниках.
Аналіз практики свідчить, що середній строк від направлення клопотання на розгляд до прийняття компетентними судом рішення по суті складає шість місяців.
Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових
документів у цивільних або комерційних справах 1965 року.
Застосування положень Конвенції про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах, 1965 року, виникає у разі необхідності вручити судові документи особі, яка проживає за кордоном.
Прохання про вручення таких документів може складатися лише судовим органом, що розглядає справу. Прохання оформлюється згідно з додатком 10 Інструкції. Заповненню підлягають дві частини формуляра - "Прохання" і "Короткий виклад документа".
Частина "Короткий виклад документа" призначена для вручення отримувачу разом з пакетом документів і має містити якомога детальнішу інформацію, у тому числі стосовно запитуючого органу і сторін у справі, уключаючи наявні контактні телефони.
Відповідно до статті 7 Конвенції про вручення формуляр обов'язково складається французькою чи англійською мовою чи мовою запитуваної держави, а в разі заповнення українською мовою - обов'язково супроводжується перекладом на одну із зазначених мов.
Заповнений формуляр доручення і документи, що підлягають врученню, надсилаються у двох примірниках.
У разі, якщо документ підлягає врученню в іноземній державі відповідно до ч. 1 статті 5 Конвенції про вручення, він має бути складений або перекладений на офіційну мову або одну з офіційних мов запитуваної держави.
Слід зазначити, що суд надсилає доручення на підставі Конвенції про вручення до Центрального органу іноземної держави, визначеного запитуваною державою відповідно до статті 2 цієї Конвенції, напряму.
У разі отримання документів від Головного управління юстиції, то суд викликає особу, щодо якої необхідно вчинити процесуальні дії, і пропонує отримати судові документи.
Один примірник частини формуляра доручення про вручення, що містить короткий виклад суті документа, який підлягає врученню, вручається разом з таким документом.
Особа, якій вручаються документи, ставить свій підпис на підтвердженні про вручення документа.
Якщо документи не були вручені, в підтвердженні про вручення документа зазначаються заходи, що були вжиті, та причини, які завадили виконанню доручення, додаються докази викликів особи для отримання документів.
Підтвердження про вручення підписується уповноваженою посадовою особою суду та засвідчується гербовою печаткою.
Конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах 1970 року.
Суди загальної юрисдикції або господарські суди України мають можливість на підставі цієї Конвенції звернутись з відповідним дорученням до компетентних органів іншої Договірної Сторони з проханням про отримання доказів, а також виконання інших судових дій (проведення допиту, витребування, дослідження документів тощо).
Особливістю цієї Конвенції є те, що судові документи спрямовуються з Центрального органу однієї країни безпосередньо до Центрального органу іншої країни, минуючи дипломатичні представництва, що значно спрощує порядок зносин.
Судове доручення повинно оформлюватись відповідно до вимог, передбачених ст. 3 Конвенції.
Суди України при розгляді справ з іноземним елементом оформлюють доручення про проведення окремих процесуальних дій державною мовою. Переклад цих документів на мову запитуваної країни та їх належне засвідчення покладається на зацікавлену особу.
Конвенція про стягнення аліментів за кордоном 1956 року.
На сьогодні Україна при стягненні аліментів за кордоном керується кількома міжнародними угодами, до яких приєдналася в різні часи. Найбільш поширеним інструментом у сфері стягнення аліментів за кордоном є Нью-Йоркська конвенція 1956 року про стягнення аліментів за кордоном.
20 липня 2006 року Україна приєдналась до міжнародної Конвенції про стягнення аліментів за кордоном, укладеної у м. Нью-Йорк 20 червня 1956 року, яка набула чинності для України 19 жовтня 2006 року. Після приєднання України до Конвенції громадяни України отримали можливість вирішувати питання про стягнення аліментів з громадян, які проживають на території іноземних держав, з якими Україна не уклала двосторонній міжнародний договір з цивільних справ.
29 грудня 2006 року підписаний наказ Міністерства юстиції України № 121/5 “Про затвердження Інструкції про виконання в Україні Конвенції про стягнення аліментів за кордоном”, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 29.12.2006 за № 1390/13264. Дана Інструкція визначає спрощену процедуру стягнення аліментів на дитину або утримання іншого члена сім’ї.
Відповідно до Конвенції, основними напрямками надання правової допомоги є:
1) Звернення із заявою про стягнення аліментів (зміна розміру аліментів) з відповідача, який проживає за кордоном.
2) Звернення з клопотанням про визнання і виконання рішення суду України про стягнення аліментів на території іншої держави.
3) Розгляд заяв та клопотань іноземних громадян.
Усі звернення про стягнення аліментів на дитину або утримання на іншого члена сім’ї та інші документи на виконання Конвенції надсилаються для передачі за кордон або з-за кордону через Міністерство юстиції України.
Виконання Договору між Україною і Республікою Польща про правову
допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах.
10 січня 2011 року у м. Варшава підписано Угоду між Міністерством юстиції України та Міністерством юстиції Республіки Польща на виконання пункту 3 статті 3 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах, а також Угоду між Міністерством юстиції України та Міністерством юстиції Республіки Польща про застосування двомовних бланків клопотань про надання правової допомоги у цивільних справах, які набрали чинності з 10 лютого 2011 року.
Вказані угоди встановлюють безпосередні зносини між установами юстиції України та Республіки Польща з питань правової допомоги у цивільних справах, а також встановлюють єдину форму клопотання при оформленні судових доручень про вручення документів та про проведення процесуальних дій у цивільних справах на підставі Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 року.
Тексти вказаних угод розміщені на веб-сайті Мін’юсту у рубриці «Міжвідомче міжнародне співробітництво».
Міжнародна правова допомога у кримінальних справах.
Правовою підставою надання правової допомоги у кримінальних справах є двосторонні та багатосторонні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Серед міжнародних договорів слід відзначити європейські конвенції з питань кримінального судочинства, зокрема, Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах з додатковими протоколами до неї, Європейська конвенція про видачу правопорушників з двома протоколами до неї, Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах, Конвенція про передачу засуджених осіб та Протокол до неї тощо.
Найбільш широко використовується Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року, яка разом з Додатковим протоколом до неї діє для України з 1998 року.
Також, 10.07.2011 року набули чинності Закони України «Про ратифікацію другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах» та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з ратифікацією другого додаткового протоколу». Другий додатковий протокол набув чинності для України 01.01.2012 року.
Органами, на які покладаються повноваження щодо доручень, які складаються судами, є Міністерство юстиції України, а щодо доручень органів досудового слідства – Генеральна прокуратура.
За цією Конвенцією взаємна допомога полягає у проведенні процесуальних дій, зокрема, допиту обвинувачених потерпілих, свідків, експертів, проведення обшуку, експертиз, судового огляду, вилучення та передачі предметів, вручення та пересилання документів тощо.
Конвенцією визначено вимоги щодо виконання міжнародних доручень/клопотань про правову допомогу у кримінальних справах; підстави відмови у наданні взаємної допомоги; судові та повноважені органи; мови надсилання та виконання запитів про правову допомогу тощо.
Одночасно, вимоги до оформлення доручень та виконання іноземних доручень передбачено Кримінально-процесуальним кодексом України.
Слід зазначити, що суд виконує запит (доручення) про міжнародну правову допомогу протягом двох місяців з дати його отримання. Строк виконання може бути продовжено лише центральним органом України.
При врученні документів складається протокол та підтвердження про вручення.
Крім того, документи, отримані під час виконання запиту (доручення) про міжнародну правову допомогу, підписуються або засвідчуються дізнавачем, слідчим, прокурором або суддею і скріплюються печаткою відповідного органу.
Автор: Ткач Алла Олександрівна – головний спеціаліст відділу державної реєстрації та правової роботи ГУЮ у Черкаській області.
_03_03.png)
